пробурчав він. – Нам доведеться виладовувати ці скарби в такій клятій темряві… скажи-но, тобі не тхне тут чимсь ніби трохи дивним?
Генк принюхався. Так, був тут якийсь запах, і то неприємний, але Генк не міг точно сказати, що він йому нагадує. Він вчувався у носі сухим і ядучим, наче повів від чогось давно зотлілого.
– Просто задовго це місце простояло зачиненим, – сказав він, просвічуючи своїм ліхтариком довге порожнє приміщення. – Тре’ його дощенту провітрити.
– Або дощенту спалити, – сказав Роял. Не подобалося йому тут. Чимсь це місце його дратувало. – Ходімо. І постараймося не зламати собі ноги.
Вони вивантажували ящики якомога швидше, кожен обережно опускаючи на його місце. За пів години Роял з полегшеним зітханням зачинив задні двері й заклацнув на них один з тих нових замків.
– Половина справи, – сказав він.
– Легка половина, – відгукнувся Генк. Він подивився вгору на Дім Марстена, темний, з причиненими віконницями цього вечора. – Не подобається мені їхати туди, і я не боюся цього сказати. Якщо існує десь якийсь дім з привидами, то це він. Ті парубки мусять бути божевільними, якщо їм схотілося жити там. Певне, якось гомосячать один з одним.
– Як оті педики – дизайнери інтер’єрів, – погодився Роял. – Можливо, хочуть перетворити його на приманку для туристів. Добре для бізнесу.
– Ну, якщо ми мусимо це зробити, то давай уже впораємося.
Вони разом обішлися без останнього погляду на ящик з креденсом, притулений до борту меблевоза, і Генк з грюком засмикнув задній борт фургона. Він сів за кермо, і вони рушили по Джойнтер-авеню і далі на Брок-стріт.
Вже за якусь хвилину Дім Марстена забовванів попереду них темним зловісним круком, і Роял відчув перше ворушіння справжнього страху, що хробаком заповзав до його черева.
– Боженьку, яке жаске місце, – промурмотів Генк. – Кому ж це схотілось тут жити?
– Не знаю. Ти бачиш бодай-якесь світло поза тими віконницями?
– Ні.
Здавалося, дім нахиляється до них, немов в очікуванні їхнього прибуття. Генк завернув фургон на заїзд і повів його кругом дому до задньої частини. Ні той, ні другий не вдивлялися уважно в те, що стрибучі фари машини могли виявити в буйній траві заднього подвір’я. Генк відчув, як у його серце прослизає цівка боязкості, чого він не відчував навіть у Намі[88], хоча майже весь свій час там перебував у страху. Там тоді був раціональний страх. Страх, що можеш наступити на замасковану бамбукову піку і потім дивитися, як, неначе якийсь погибельний зелений пузир, розпухатиме твоя нога; страх, що якийсь пацан у чорній піжамі, ім’я якого в тебе навіть у роті не вміщається, може з російського автомата відстрелити тобі голову; страх, що ти можеш витягти «щасливий квиток» у рейд, де від тебе вимагатиметься зачистити поголовно всіх у якомусь селі, де В’єт-Конг був ще тиждень тому[89]. Але теперішній страх був дитячим, обмарним. Для нього
Nam – поширена в неформальній говірці американців назва В’єтнаму.
Viet Cong (Національний фронт визволення Південного В’єтнаму: 1954–1976) – організована і спонсорована Північним В’єтнамом партизанська армія на території Південного В’єтнаму, яка воювала за об’єднання двох республік в єдину комуністичну державу.
