світ – зовсім як та самісінька школа, де ми тільки-но були. І є на світі дві кляси люду, тілько дві, холера ясна: ті, що командують, і ті, що їх мусять слухатися. Одні ходять до першої кляси, решта – до другої.
– То зовсім як в нас в польській школі? – здивувався малий. – Три роки треба ходити до другої кляси, а три роки – до третьої?
– Так, але люди попадають до тих клясів єден раз на все життя. Не маєш ні пістоля, ні злотих – не матимеш сили в цьому світі: друга кляса, кляса овець. І двері до першої кляси закриті навічно.
– А як я не буду слухатися тих командирів?
– О-о-о… То до тюрми підеш… альбо буде з тобов, як з Іваном Крілем і його родиною.
– Матка Боска, Єзус Христос… Нєх Бог боронить, – перехрестилася Зоська.
Степанові від того спомину пішов мороз по шкірі. Хоч ще був зовсім малим, але та страшна картина засіла в голові навіки: широка лава, а ній – скривавлений Іван… Мертвий. Шкіра звисає пасами. Лице в страшних синцях. Чорні великі мухи… Ледь чутний шепіт-шелест жіночих голосів навколо:
– Зельонка… То Зельонка зробив з ним… За кропиву на межі…Тс-с-с…
Графський гайовий поляк Зельонка не відчував за собою вини за те, що вбив Івана: нема чого збирати кропиву коло графського лісу. Ну і що, що майже на своєму городі. Граф своїх поляків у біді не залишить. Що, дарма звозила їх графська родина сюди майже сотню літ з Великої Польщі, давала роботу на фільварку, кращі земельні наділи, офірувала на костел? Адвокат графа довго відстоював у суді правду – свою, графську. А по тому старший брат аж позаздрив мертвому Іванові: власну корову довелося продати, щоб віддати судові витрати за гріх брата, жінка голосила і кляла покійника на все село. Опісля ніхто не випускав коней на нічний випас: зайдуть на панську стерню – доведеться відробляти на жнивах. Ні ягід, ні грибів, ні хмизу, ні кропиви на узліссі графського лісу ніхто більше не збирав.
Та війна не потребувала смерті маленьких сіл: вони мали бути придушені, але живі, щоб годувати решту божевільного світу, який мусив стати інакшим. Солдати поїхали, і село видихнуло з полегшенням. Поки втрати були невеликі: єврейські сім’ї чогось вивезли, як і майже все їхнє добро. Були люди – і нема, наче й не жили поруч. Лиш саморобна лялька маленької Ханни осиротіло дивилася в небо очицями-намистинками з осінньої калюжі. Сільські жіночки навіть втішалися: не будуть тепер чоловіки останні злоті в корчму нести. Поки нова війна видавалася не страшнішою за звичний передновок, а завтра… А до завтра треба просто дожити: хто зна, може, й швидко закінчаться ті незрозумілі зміни. Та за тиждень війна нагадала про себе: солтис Михальчук і гайовий Зельонка почали обходити селянські двори. Рев худоби, квичання свиней супроводжували їхній перехід від хати до хати. Перелякані тварини завертали навіженими від болю очима і за мить стріпували новими гумовими пластинами-кульчиками. У синій шкіряний зошит солтис Михальчук, слинячи час від часу хімічний олівець, дбайливо занотовував: у кого, що, скільки і яке приблизно по вазі. Господині плакали і притискали до
