чого я маю їх любити, а вони мене?
– Бо то є такі люди, які добре знали, як треба жити, і ту правду залишили інним людям, розумієш? – запитально глянула на сина Зося.
Малий заперечливо мотнув головою:
– Нє, не розумію. Як вони казали правду, то чому в них серце зверху? Вони померли чи живі?
– Юж померли. Єзус Христос помер на хресті. Йому цвяхи забили в руки і ноги. Але через три дні він став живий і пішов на небо. Тепер на нас дивиться з нєба і вшистко знає, цо кожен з нас робить. Мусимо любити кожну людину, як Христос, розумієш?
– А Іван Кріль як помер, то чого не пішов на небо? Та й чого з Ісусом таке зробили? Чого він помер, як всіх людей любив? – ніяк не міг уторопати хлопчина.
– Малий ти єще єст, – сказала мати. – Часом легше вмерти, як зло на всіх людей носити із собов. Воно тоді як той камінь, що душить тебе зсередини, тілько росте й росте. Тобі стає заважко – ти кидаєш ті камені в людей. А як ти добрий до людей, то й вони стають добрішими, розумієш?
Степан згідливо кивнув. Він нічого не розумів. Мати це побачила, зітхнула і, вкотре промовивши: «Малий ти єще єст», – рушила доїти корову.
Краса шумно випустила повітря. Велика годувальниця відчувала, що вони з господинею найважливіші в цьому голодному світі. Молочні цівки вдарялися в стінки відра, задаючи ритм думкам. Насправді Зоська не знала, як жити інакше. Вона робила те ж, що тисяча поколінь до неї. Батьки дали життя. З ним – мову, а коли навчилася ходити – серп. Маленьку хвалили: як досить нажала, напряла – «Вчися робити, Зосю, матимеш що їсти». Розпалювала грубу, молотила, молола, пекла хліб – усього навчилася від них, з діда-прадіда. Робиш добре, Зосю, – живи-терпи… Одружилася – бо так треба. Щоб їсти і мати дитину. Їжа одному дається надто важко. Та й для жінки то є щоденна кара небесна: пів дня вариш, ще пів дня думаєш, що і з чого приготувати завтра. Де ті ружі-мальви, які так любила дівчиськом? Тепер і глянути на них ніколи: піч, поле, хлів – довгий і важкий ланцюг до маленького баняка. Живи-терпи… Молилася, як і батьки. Щодня піднімала очі на óбраз і розуміла, що був хтось, кому боліло більше ніж їй – після сіна, прання, рубання дров, удару чоловіка. Терпи… Дивилася на тих, хто страждав, і страждала сама. Хоча… Кілька літ свого життя віддала б, щоб хоч один день у такій гарній зеленій сукенці походити, як Матінка Божа на óбразі. З пахучою ружею збоку. Щоб Йван зупинився і замилувався нею довго-довго, як колись. І їсти не хотів ніхто б… Де, де одненька днина того раю? Їжа, діти, страждання, терпіння – просте земне коло. Надто земне. За нього – зась: усі так живуть. Усі бідують і терплять. І ти, Зосю, терпи… Лише молитва давала надію, що все буде добре. Що не захворіє Степанко. Що будуть ще діти. Що не заслабне худоба і дотягне до весняної паші й не доведеться ставити підпорки, щоб не впала, бо охляла за зиму, як два роки тому. Що дотягнуть до нового врожаю… Так, не знає вона, що сказати синові. Знає те, що колись їй сказала мама. А часом – священник. Він знав
