світ. Голий, вимитий у дерев’яних ночвах Степанко з-під перини із сумом дивився через віконце, як вітер полоще його випраний і подертий одяг.
– Ну, що там таке сталося, розказуй! – батько дивився строго і без співчуття.
– Та то видиш, старший син Анджея Цибульского з колегами напали на нього, Влодка і Тимка…
– Ціхо, мати! – зупинив дружину Йван. – Перш ніж битися до крові, нех навчиться говорити. А то буде завше потовчений. Ну?..
– Я… Я не міг прочитати читанку в школі. То є дуже важко, – Степанко говорив здушено. – А де я ті букви бачу? В нас у хаті – ні книжки, ні газети…
– У школі треба вчительку слухати добре, тоді й читати будеш. Далі! – батько був твердий мов криця.
– Петер почав сміятися з мене, а Влодко заступився, ну і… Ще й Тимко дістав.
Батько зітхнув, махнув рукою:
– Побилися – помиритеся. В одному селі нам жити і один одному в очі дивитися. До Бразилії, до мавп, як мій брат Ромко, таже не поїдемо. Хату не пересунемо – треба домовлятися, сину. Зрозумів?
Ненависна Петерова пика нагло посміхнулася позаду батька і розчинилася. Праве око Степанка не витримало і засльозилося.
– Ну-ну, не реви, – примирливо мовив Йван. – Така доля всіх молодих. Переживеш. Добре, що очі цілі і кості. Так, мати, ходи до роботи.
Тиша. Осоружна та тиша, бо плодить осоружні думки. Вони дістають людську подобу і глумляться над хлопцем, беззахисним і голим. Чого, чого в нього тільки одні штани? Пішов би зараз на… Та яка різниця куди. Просто пішов би з тієї хати, де батьки не співчувають йому. Та як батько не розуміє: тепер Петер, Станіслав і Адріан завжди будуть підстерігати і бити. Завжди! Хіба… Хіба якось ось так.
– Читай, Дідич! – мовить пані Шпірковська.
І Степанко читає, як говорить, – швидко і виразно. Вчителька опускає окуляри і вдоволено всміхається – вона завжди так робить, як хтось добре знає. Не вийде, трясця, не вийде…
– Марціне, ходи до мене, поговоримо.
Сонний котяра з клаптями вилинялої шерсті глянув зі зверхньою однобокою усмішкою, крутнув хвостом і зник у кутку. Хлопчина скривився і зарюмсав.
– Гей, ну що ти, мій хлопчику! Ти ж сильний, не плач, – знайомий лагідний голос змусив підняти голову від вологої перини. – Там, під кущем, у саду, живе гном – той, що варить борщ, пам’ятаєш? Ми до нього підемо в гості!
– Катажинка! – малий обійняв усміхнену біляву дівчину.
– Нічого не вартує сліз, повір! Особливо дитячих. – Дівчина притиснула до себе Степана, а він все не міг спинитися.
– Ти теж… Ти теж не розумієш, – схлипував хлопчина, – я можу навчитися читати, орати, молотити. Але є те, чого я не можу змінити…
– Стати поляком? – наче читала думки Катажинка.
– Так, саме так, – захитав головою малий. – Я… я навіть не зміг оте достоту пояснити татові й мамі…
– І не треба тобі ставати ним, – задумано мовила дівчина.
– Як? –
