замикати себе лише в роботі і в хаті, – вів далі священник. – Ми повинні багато вчитися і давати таку можливість нашим дітям. Для того, щоби мали колись добру роботу і краще життя. Нехай велика Україна далеко, але не можна забувати свої пісні, свою мову і свої звичаї. У кожному селі нашої церковної парафії тепер знову працюватимуть читальні «Просвіти» й українські школи, – отець Ярко зробив павзу та обвів люд поглядом.
Селяни радісно загомоніли:
– О, то ще за австріяків було, майже двадцять літ тому…
– Знов людьми стаємо…
– Школа для наших дітей – то дуже добре…
Діти зацікавлено ставали навшпиньки. Степанко моментально розквітнув.
– …Маємо любити один одного й підтримувати, бо це і є призначенням народу і призначенням життя кожного християнина. Христос воскрес! – закінчив Ярко.
Ніколи раніше «Воістину воскрес!» не звучало так сильно. Дорослі тішилися, мов малі діти. Дітлахи юрмою обліпили дзвіницю і смикали дзвони за всі мотузки. Тільки на Великдень можна спробувати служби дзвонаря. Великодній передзвін єднав небо й землю: небеса ж сьогодні відкриваються, ангели і душі предків дивляться на живих. Не можна нині сумувати: Христос же воскрес! Небеса, радійте! Хто надзвонився досхочу, той біля церкви забавлявся в моцака: стукалися яйцями зі своїх кошиків. Котре витримає, те й моцак – найміцніше. Комусь – честь, а комусь – їжа, задоволені всі. Дівчата зі співами пішли в кривий танець. Гомін, передзвони, гаївки лунали над округою до самісінького вечора.
Так з дозволу солтиса Михальчука з корчми старого Давида стала читальня «Просвіти» й українська школа. Один день сільської толоки – і хата підмазана, побілена.
– Не добже то якось єст, – мовив Анджей Цибульський, спостерігаючи зі свого пагорба мурашник навколо майбутньої школи українців.
– Та нех собі схизмати бавляться, – махнув рукою життєрадісний і червонощокий сусід Щигельський.
– Знаєш, Яне, з каждої дитячої забавки завше цось більше виростає, – сплюнув набік Анджей. – Відаєш, чого файні дівки найшвидше заміж йдуть?
– Як чого? – засміявся Ян у спадисті вуса. – Бо файні!
– Нє, Яне, нє, – мотнув головою Анджей, – бо єще не знають, що вони єст файні. А котра вже знає собі ціну – о-о-о, бриклива… Знання змінює людину. Їх тут більше від нас. Як відчують свою силу, то голову піднесуть і так брикнуть.
– Ну, вже солтис Михальчук брикає за них всіх, то правда, – похитав головою Щигельський. – За стільки літ став нарешті русин при владі і брикає, холера ясна. Була б Польща зараз вільна – сидів би в хліві, а не командував поляками, нє? А з ними… Добре жиємо з ними, що? – глянув у бік читальні, махнув рукою. – Та що нам з ними ділити!
– Та ніби й ніц, але є таки, – примружив очі Цибульський. – Як згадають Березу-Картузьку, де їхніх стільки зі світа пішло, то буде нам непереливки, хоч ні тебе, ні мене там не було. Але мій брат Владислав там служив. Сиділи русини за дротом електричним,
