хитав головою Матвійко з Полнятич.
– Ну, з того ніц не буде, кажу вам, – махнув рукою його сусід Петро. – То вже воює весь світ. То зійшлися каса, маса і раса.
– Нех воює. Переможе каса і маса, – впевнено мовив Никон. – Американські Штати з Англією і Совіти.
– Ну, але, скажу вам, і раса так просто не здасться, – покрутив головою Петро. – То є велика різниця: воювати, коли не чекав нападу, і бути готовими, як німаки.
– І що тут нового сталося? – не міг уторопати Дідич.
– Та те нове, Йване, вже й не чисто нове, – засміявся Матвій. – Молоко вже би разів десять скисло. Німці на Совіти напали. Уже й добрих кілька сотень кілометрів вглиб їхньої землі запхалися. І все про бліц-криг по радіо кричать.
– То як?
– А так, Йване, як блискавка на полі в худобу вріже: блись – і корова брик!
Іван ошелешено мовчав і переводив погляд то на одного, то на іншого. То були нові, ще не звідані і від того неприємні загрози, хоча…
– Може, в нас щось зміниться? – подумав уголос.
– Аякже, Йване, аякже! – засміявся Петро. – Румбарбару від нас не схочуть, то точно. Ще щоби нас не захотіли ковтнути, як наше молоко, м’ясо і яйка…
Коник неквапно чвалав під гору. Пустий віз торохкотів. На обрії збиралися грозові хмари. Тривожилася перепілка в хлібах, скликаючи потомство. Та Йван не бачив і не чув нічого. Чого, чого та хлопська доля не може оминути війни? Жінкам таки легше, тільки стогнуть більше… Дід у Першу світову пропав. Пішов восени до Ярослава, коли там фронт проходив, і пропав. Кажуть, солдати австро-угорської армії спіймали як шпигуна. Колись дядько Кубран, материн брат, років зо двадцять тому за Західну Україну в Галицькій армії воював з австріяками й поляками. Добре, що поранили, то завчасу додому повернувся. Стрільці Йозефа Пілсудського не сплять: добре пильнують, щоби ніхто, крім поляків, голови не підносив і держави своєї не хотів – мовчати треба. І то мовчить донині, ані шелесть: тільки найрідніші знають, де був і що робив. А то б у Домб’є[2], в польському концтаборі, відсидів би. А чи досидів свою дорогу до неба. Живе тепер відлюдником, корову пасе, дітям байки розказує. А Дозька війна як переїхала? За кого ту свою ногу віддав, чи сам хоч знає? А чи знають за Дозькову ногу ті, що почали ту війну? Війна, не війна… Світ не змінюється: багаті жеруть, а бідні мруть. І люди паскудні, і без людей паскудно… Так, треба ще встигнути в Андрія замовлення своє забрати.
Зоська принесла прання з річки. Збиралася на дротах коло хати розвісити. Глянула на захмарене небо: ні, таки треба на горище нести. І вітер уже зривається. «Хоч би Степанко не чекав вечора, а таки швидше пригнав корову», – подумала. Горище зустріло душною напівтемрявою. Зоська вийняла простирадло, стріпнула ним, обернулась і… За мить випустила прання з рук. Очманіло дивилася на домовину – нову, світлу. А в ній – Іван. Гарний такий, спокійний. Руки на грудях складені, як у… Серце жінки підскочило до горла, за мить – гупнуло, впало межи колін. Її життя закінчилося… А Степан, бідна
Домб’є – концентраційний табір в околицях Кракова, який діяв у 1914–1923 роках. Польська влада утримувала тут полонених та інтернованих українців.
