по плечку. – Так має бути, Тадику.
Велика вода плавно сходила цілий тиждень, лишаючи по собі сірий в’язкий намул. Йван допомагав сусідам: стоячи по коліна у воді, рив канави, щоби стікала вода, вигрібав болото з хати. Зоська щовечора терпляче прала і розкладала на печі його єдині штани й сорочку. Степан відчув, що конче мусить виговоритися. Марцін дрімав у закутку загороди. Хлопець присів і погладив кота. Той розплющив очі й нашорошив вуха.
– Знаєш, Марціне, так хочу, жеби ті сусіди забралися нарешті. Нині їхня Яська за столом узяла останню картоплину. Завжди мені її давали, – шепотів хлопчина. – І мама так на тих дівок чогось дивиться, як ти на сало, Марціне…
Кіт ширше розплющив очі і вдарив хвостом.
– Так, тобі це теж не подобається, знаю, – сумно перебирав руду шерсть малий. – А ще я зрозумів, що не хочу ні брата, ні сестри. Колись хотів, а тепер ні. Казав отець Ярко, що людей треба любити. Я люблю тільки Чесю, Марціне. Коли виросту, я з нею одружуся… Вона мене теж любить, тільки не показує того, – мрійливо мовив Степанко, а кіт розуміюче примружився. – Але я не можу заставити себе любити ні бридкого Петера, ні його дружків, ні наших сусідів… Я інакший, Марціне. Хочу бути як ти – сам по собі, – хлопець замовк.
Велика чорна курка зробила найважливішу справу свого життя і негайно повідомила про це світу. До хліва зайшла Мариля. Озирнулася на двері: нікого. Схилилася над гніздом і забрала яйце собі. Не помітила Степанка. Малий сидів, нічого не розуміючи.
– Дива, Марціне, дива… – тільки й вимовив.
За три тижні літнє сонце змінило край до невпізнання: висока густа трава вкрила колишній намул біля річки. Височенні білі й фіолетові піраміди люпину зарясніли на пагорбах навколо, сотворивши квітковий рай. Товсті джмелі переспівувалися в ньому басовитими переливами. Худоба, задоволена теплом і пашею, доповнювала пасторальний пейзаж. У полях уже заколосився ячмінь. Хоч зерно його поки ніжне й водянисте, але Зося вже обвісила невеликими снопиками все піддашшя з сонячної сторони. Мовою сільського жіноцтва це називалося «крутити світом». І чого ті баняки прив’язані до жінок з народження? Кілька рухів жорен, молоко – буде ввечері затирка. Степанко ж потай зривав ті колосочки і смакував підв’яленими зернятками. Навколо хати розпустив велетенське листя румбарбар[1]. Його стільки, що можна цілий день у схованки грати, а стебла товсті й соковиті. Але такі кислющі, що Америку видно. І їсти хочеться від нього ще більше. Та сьогодні свято румбарбару. Іван привів підводу з коником. Уся сім’я ріже товсті стебла і складає на віз.
– Сонце височенько, треба поспішати, – глянув угору спітнілий Іван. – Туди, назад… Години зо дві треба їхати.
– Можна я з тобою? – Степан з надією дивився на батька.
– Ні, сину. Диви, які хмари на небокраї. Мусимо тебе тепер берегти, – зітхнув Іван. – Та й на тій мармулядній фабриці черга на здачу румбарбару може бути, сам розумієш. А їхати треба: кілька злотих заробимо.
– А корову після обіду хто пасти буде? – усміхнулася
Румбарбар – ревінь (діал.). – Тут і далі прим. авт.
