нитка надії зв’язувала їх обох з цим фото.
– Не пише? – спитав Йван.
– Не пише. Вже чотирнадцять літ не пише.
– Чуєш, Андрію, а ті мавпи можна їсти?
Андрій зітхнув і відклав убік інструменти.
– Не знаю, Йване. Може, як закоптити добре, ще й із часником… то можна.
– Але то спробуй на такому високому дереві їх злапати!
– Ну, та, може, не помер з голоду? Тепло там, в тій Бразилії, казала мені пані Шпірковська. То щось до губи можна запхати, як тепло і все росте, нє?..
– Тепло… Ну, але видиш, кептара не зняв! – далі вивчав фото Йван.
– Ну, та й мавпа та не чисто гола, – підійшов до стіни й Андрій. – Диви, яку шубу має.
– А може, не знайшов там помешкання… Та й ходить собі, як вар’ят, у теплому кожусі серед літа, – задумано мовив Йван. – А хто вар’ята до роботи візьме?
Робота… Йван мовчки простягнув Андрієві самокрутку. Брати посідали на широкій лаві й задиміли в глибокій задумі. Де вона, та робота, є? Не така, щоб лишень вистачило наїстися тобі і твоїм дітям. А така, щоб ще й гроші якісь платили. Щоб не одні чоботи на всю хату – хто раніше встав, той чоботи взяв, – а кожному… У Бразилії, казали, є все: і земля, і робота.
– Напевно, вже не покличе нас Ромко, – порушив мовчанку Андрій.
– Напевно… – важко зітхнув Іван. – Так сподівалися… А Антон твій як там у Львові?
– А що Антон? – випустив пахучий дим Андрій. – Уже більше року таже мовчить. Ото тільки й дивлюся: то на Романа, то на Антона, – махнув головою в бік другого фото. – Видиш, і верстат який гарний має, і робити на ньому вміє вже. То-о-окар… – з гордістю протягнув Андрій. – Але, бачиш, Львів тепер – то вже не Польща, а Совіти. Німці до нас – із заходу, Совіти до Львова – зі сходу…
– Так… Заступили нам сонце зі всіх сторін, Андрію.
– Для мене сонце, Йване, то мої діти: Марія, Богдан і Антон. Серед ночі прокинусь і за них думаю, – Андрій помовчав, розім’яв обличчя жилавою правицею. – За то б життя віддав, щоб їм добре було. Тобі легше трохи, дружину маєш.
– Ну, за тебе б теж ще якась дівка пішла б. Мало їх чи що?
– Знаєш, брате, як я молодий був, то годен був ту справу кожної години робити, – засміявся Андрій. – Певно, і неважливо навіть з ким, пробач мені, Господи, – перехрестився в бік образів. – Але тепер моя голова вже піднялася від пупа і стала на своє місце нарешті, – примружився жартівливо на Йвана. – А твоя голова де є, Йване?
– Напевно, посередині ще, – усміхнувся Йван.
– Ну, через п’ять літ, як будеш мати стільки, що й я, то зайде на своє місце, – пожартував Андрій. – А ще, – кинув недовірливий погляд на брата, – тільки не смійся, але… Але Ганя моя зі мною. Так, так, – перехопив здивований погляд Івана. – Приходить до мене у снах. Поговоримо з нею, часом і покохаємось. І так добре мені стає, спокійно. Та й не треба мені нікого більше.
