поставні, високі. І очі в обох кольору весняного неба. І вбрані не гірше від інших… Зося ледве встигала за ними обома. В її душу кожної весни заходили думки про повну комору зерна, достаток, а ще… Зоська гнала від себе те бажання, бо боялася його. Боялася і хотіла. Воно приходило тільки на весну, потім якось тьмяніло. Малюсінька гарненька дівчинка володіла її уявою. Інколи, спостерігаючи за іграми дівчаток на вулиці, подумки малювала собі свою донечку: білява, усміхнена, із синіми, як у Степанка, очима. І щоб платтячко мала – зелене, як у… Та ні, ні: треба ще одного хлопчика. Щоб допомагав Іванові.
– Ой, ледве догнала тебе, сестро, – Анеля перевела дух біля Зоськи.
– Тітко Зосю, подиви, яка в мене нова сорочечка, – похвалилася Бася.
– О-о, ти ж моя гарна кульбабко! Уже ти будеш найгарніша на сьогоднішній службі, – замилувалася племінницею Софія.
– А я ще й два гроши маю, – похвалилася «кульбабка» монеткою. – Сама сьогодні покладу в церкві. Я вже доросла, тітко Зосю!
– Йой, а я б так хотіла бути знову маленькою, – засміялася жінка.
– А я таки не знаю, ким би я хотіла бути, – вступила Анеля. – Певно, тією пташиною малою, що он там співає, – піднесла голову догори. – І грошей не треба було б, сонця і трави вистачало б…
Зося пильно глянула на сестру:
– Щось настрій у тебе геть не святковий. А мені б таку гарну дівчинку, то я би вже нічого не хотіла, – перевела погляд на Басю. – Що, Стах руку підняв на тебе?
– Ні, Стах собі такого не дозволяє. Сам би дістав, як дурний у торбу, ти знаєш, – всміхнулася красуня. – Басю, йди, дожени Степанка зі Збишеком і вуйком Йваном, – звернулася до донечки. Мала слухняно побігла вперед.
– Так хочу тих пару злотих заробити, дуже хочу… – стишено почала Анеля. – Ті статки якісь такі, як куца перина: натягуєш на голову – ноги мерзнуть. Просила в Зельонки, щоби слово замовив за мене або Стаха: хочу прилаштуватися до графового двору на роботу.
– Так вони не беруть русинів, ти ж знаєш, – здивувалася Софія, – нащо навіть запитувала?
– Бо дивиться на мене цікаво, то й попробувала. Що? – твердо глянула на здивовану сестру, помовчала й додала: – Колись таки ми попадемо туди, Зосю. Мій Стах або я. От побачиш.
Уже й церква близенько. Великодні дзвони піднесено славили Великдень, весну, життя. Той передзвін роздягав огрубілі від щоденної суєти душі-капустини і змушував сяяти очі. Довгі металічні вібрації йшли через людей, наче нитка через вушко голки, і тягнулися до високих небес, зшиваючи сьогодні воєдино небо і землю. Люди мили натруджені дорогою ноги в ночвах неподалік храму і витягували з вузликів взуття. Чоловіки статечно пригладжували волосся, вішали шапки на набиті цвяхи вздовж зовнішньої стіни. З хрестом і пошаною проходили всі через високі дубові двері. Жінки – наліво, чоловіки – направо.
– Благословен
