і закляклими рученятами з насінням змахував раз у раз. Встигав за дорослими, навіть батько похвалив. Вдома холод довго виходив з худорлявого тіла і зуб не попадав на зуб. Зігрівся ніби. Зате вночі малого почала бити пропасниця. Мати піднесла каганця і з тривогою вдивлялася в обличчя Степанка.
– Забери, забери те зерно, воно гаряче, – марив малий. – Я хочу в річку… Катажинка… добре, що ти вернулася… забери мене до себе…
Зоська плакала. Чотири дні й чотири ночі змінювала компреси на палаючій голівці, клала варену теплу картоплю на груди Степанкові. Била поклони перед Матінкою Божою. Просила забрати її.
– Тепер знаю, що тебе боліло ще сильніше ніж твого сина… Не приведи, Господи, пережити свою дитину.
Іван приходив, з болем дивився, як малий марніє, і йшов до худоби. Зривав з в’язанки в коморі широкий засушений лист тютюну, скручував і довго димів ним, аби забутися хоч на трохи… Кільця диму виносили його жаль у нічний туман. Шибеник Степанко, але без нього і життя вже не життя. Не приведи Боже… Винен Йван, таки винен. А чи все воно якось не так?.. На четверту ніч опустився на коліна поруч зі Софією. Довго витирав німі сльози.
– Пробач мені, Зосько, – видихнув здушено.
Дружина мовчала.
– Але то всі діти вже роблять… Допомагають…
Мовчання.
– Зосько… Скажи щось.
Тихе схлипування.
– Я дала-м йому життя… А він – мені, розумієш? – нарешті промовила. – Нє, не розумієш, ти – хлоп. А що, як у нас не буде більше дітей? Нащо нам свиня, корова, поле? Нащо нам жити, Йване? Ти ж мене заб’єш, чоловіче, – глянула згорьовано.
Незвично зсутулений Іван опустив голову.
– Малий як… як виживе, то я нігди його більше не братиму в негоду… І діти в нас будуть ще… помало… і тебе пальцем більше не рушу… обіцяю… – мовив здушено.
Час бив довбнею по голові, витягувався в довжелезну вервечку молитов, пульсував страшними картинами свідомості. Степан не розплющував очей. Інколи його повіки швидко тремтіли. Софія з надією вдивлялася в змарніле личко: знать, спить. Просто спить. Усе буде добре, втішала саму себе. Коли ввечері до хати ввійшла стара Сташка, а за нею – Анеля зі Збишеком і Басею, вимучена Зоська нажахано глянула на родину й повільно похитала головою. Упала на коліна, як підкошена. Зайшлася в сухому плачі:
– Ні… Він буде жити… Він буде жити, чуєте?.. Буде, буде жити, – повторювала знеможено і товкла кулаками долівку.
Білява кучерява Бася, схожа на ангелика, перелякано дивилася на тітку Зосю. Анеля схлипнула, перехрестилася і пригорнула до себе сина Збишека. Баба Сташка приклала вузлувату руку до лоба малого. Скрушно промовила:
– Мусимо помолитися. Тут, усі разом. Бог почує. Тільки-но Катажинка, безневинна душа, від нас пішла…
Чи то щира родинна молитва, чи то картопляні компреси допомогли, та на шостий день малий осмислено глянув на світ.
– Я з тіткою Катажинкою був. Вона в такому гарному
