style="font-size:15px;"> – Та… – махнула рукою Анеля. – Краще б світу і сонцю раділа. Але того вже, видно, не буде. Всі думки за мертвих. Як ти жиєш, то будь жива, а нє: тіло – туткай, голова – тамкай! Єще не може перенести смерть Катажинки. Уже скоро рік буде, а вона… Плаче і молиться, молиться і плаче…
Дві молодиці скрушно зітхнули. Наймолодша сімнадцятирічна сестра Катажинка була слабосилою, а останні три місяці свого короткого життя безупинно кашляла з кров’ю. Зате в труні лежала така гарна… Степанко, якого виняньчила змалку, все тримався за її руку, доки віко домовини не забили цвяхами.
– Ну, може, їй там буде ще краще, ніж було тут, – Анеля перехрестилась і заправила біляве пасмо. – На, принесла тобі трохи бобів і картоплі, – простягнула Зосьці невеликий клуночок.
– О, дуже дякую. Ходи, і я для тебе щось маю, – по-змовницьки підморгнула Зоська.
Втішена Анеля палко поцілувала кусень сала і, замотуючи в полотно, примовляла:
– Як то добре… А то моя Бася аж плаче, так чогось ліпшого хоче. А що ти, як дитині сім років, дуже поясниш? Збишеку одинадцять, то їсть усе, що поставиш, а Бася… Сама знаєш… А ви ту справу добре зробили, ніде й сліду нема, – пильно роздивилася навколо. – А сусід наш, Бронек Зборовськи, – по-змовницьки заговорила молодиця, – вчора десь свиню не втримав, то вона як вилетіла з того хліва… Уся чорна від попелу, справжнісінька чортиця! Харчить, ще й довгий ніж з неї стирчить. Тітка Бульбашиха, як зовиділа ту картину, налякалася, що втікала так прудко, як замолоду не бігала! А Бронек за куцькою – брудний, розхристаний, – згадуючи ту картину, Анеля аж засміялася. – А добігла не будь-куди, а до двору нашого солтиса! Акурат там і впала. Треба ж таке! Ото вже не до сміху тепер – ні Бронеку, ні його чотирьом дітям…
Софія мовчала і якось цікаво дивилася на сестру. Анеля зрозуміла:
– Та не переживай, не переживай, тс-с… – приклала пальця до вуст. – Не проговорюся нікому. Дурна я чи що? Скажу вдома, жеби їли і ніц не питали. Хіба матері, що? Та, – махнула за мить рукою, – і матері не треба того знати. Якась така тонкосльоза стала: зле – плаче, добре – плаче, гм, – стенула плечима молодиця. – Та й сама вона зрозуміє: знає, що я до тебе пішла. Бувай, сестро!
Статечний Бронек Зборовськи тримався до останнього. Поки Зельонка не наказав спустити штани і лягти на широку лаву посеред майдану. Далі хлоп як здурів:
– Ти, курво! – кинувся до солтиса Михальчука і схопив його за барки. – Ти… То є моя свиня, для моїх дітей! Моїх, розумієш, моїх, курво! Всю, всю свиню ти забрав! Цо, може, забереш моїх дітей собі й годуватимеш? – Зельонка зі шандаром ледве віддерли знавіснілого чоловіка від старости.
Теофілій бридливо стріпнув одежу й мовив:
– Мав силу діти зробити, май силу і робити, зрозумів? А нє: як до раю, то скакаю, а драбину до нього нех хтось тримає. Не буде так! В’яжіть порушника!
– Ні,
