чоловікові, ані єдиному синові Степанкові. То були очі голоду, і вона відчувала себе винуватою перед ними всіма. Жінка старанно вишукувала молоду кропиву поміж кущів, запарювала, і заправляла жовтим прогірклим салом з часником, і втішено дивилася, як двоє її рідних чоловіків смакують нехитру страву.
– Мамо, а ти чого не їси?
– А я вже поїла раніше, – усміхалася Зоська.
Йван лише кидав мовчазний погляд на маленьку худеньку дружину й не питав нічого. Вичікував, коли малий оближе миску і піде за поріг. Тоді рушав за ним, залишаючи після себе дві-три ложки липкої зелені – Софії вистачало, щоб рухатися й усміхатись.
– Матка би таже хтіла мати такі чарни влоси, – не раз повторювала білява Зоська, пригладжуючи неслухняне Степанкове волосся. – Добре, що ти єст єще малий, – додавала тепер жінка.
Таки найдорожчий у світі її непослух Степанко! Пружина, яка вистрілювала в ньому з кожним «треба» чи «мусиш», уперто не хотіла слабнути. Йому ж до безтями подобалося її розтріпане біляве волосся, зарум’янене обличчя, а особливо – очі. Коли вона сварилася, вони ставали більшими. Але вона все одно була добра й нагадувала білу хмаринку з синіми краплинами неба. З таких не буває дощу.
– А я хочу бути юж великим, – сині очі Степана дивилися серйозно.
– Нє, не треба тобі того, сину. Я так люблю тебе, Степку… Ти єще малий, не розумяш тего. А тепер, хто єст велький, той юж на войну ідзе. А там ніхто нікого не любить, разумяш? Там альбо життя, альбо – смерть. Там тілько вбивають і калічать молодих хлопців… А їхні матки вдома плачуть. Не є то добре, – зітхнула мати.
– Але я не буду вбивати і калічити. Я буду там сильним… і матиму сильних товаришів… і ми з ними всіх поганих людей виженемо в болото… чи до моря… І вони собі нєх по морю пливуть далеко від нас! – запально розмахував руками Степанко.
– То не та война, цо ти бавишся з інними хлопаками, кеди корову пасеш, – усміхалася Зося і, перехрестивши сина, вкотре сказала: – Малий ти єст… Бережи тебе, Матка Боска і Єзус Христос. Біжи до Владка і Тимка, бався. Тілько ніц не розказуй про те, що ми свиню зарізали, добре? То не можна нікому знати, бо прийде солтис і забєже все м’ясо і сало, і будеш голодний.
– Добре, – кивнув Степан. – А Марціну можна сказати?
– Марціну можна, але дуже ціхо, жеби ніхто не чув.
Та улюбленець Степанка рудий Марцін вже й так усе знав. Трирічний котяра знав геть усе: коли мають пригнати з пасовища корову і доїти її, де Зося заховала глечик з солониною для найгірших часів, чи те, що в його господарів уже закінчуються припаси і треба рушати на мишкування. У березневих війнах кохання суперник протягнув зубами по його морді, і тепер Марцін мав довгий шрам з одного боку, тож крива усмішка довершувала образ наглого і витривалого кота. Він дозволяв Степанові себе гладити й уважно слухав малого довгими прохолодними вечорами. Зле бути одному…
– Знаєш, Марціне, а теперкай ні ковбаси, ні вудженини не буде, – малий скривився і звернув
