адже вона має право перебувати в гостях до трьох місяців. Знала про людей, які нелегалами роками тут живуть і працюють, то, може, і їй спробувати втілити давню мрію? Інша думка нагадувала про тих, хто чекає її вдома…
В Україні її знають не як Соню. Ніхто не повірить, що жінка, котра колись не могла собі ціни скласти, продала своїх дітей і тепер втрачає розум. Покинута в чужій країні, знесилена морально й фізично, вона притулила голову до стіни й не зогледілась, як сон зморив її…
Прокинулася від різкого болю в спині через незручну позу. Поправила волосся на голові й лише тоді збагнула, що її руки вільні від сумки, у якій були документи, квиток і останній заробіток…
Тамара
Усю ніч дощило. Ранок видався похмурим, і не хотілося вилазити з теплого ліжка. Глянувши на годинник, Тамара швидко підхопилася, поспішно вдяглась і вискочила з гуртожитку. До відкриття бару залишалися лічені хвилини. Як на зло, мимо проїхав якийсь навіжений і бризками з-під коліс обляпав їй ноги. «Дебіл!» – кинула навздогін, але не зупинилася. Надіялася, що клієнтів ще не буде й вона матиме час привести себе у відповідний вигляд. Злість посилилася, коли побачила при вході власницю «Ластівки», яка поглядала на годинник, що висів на одній зі стін. Офіціантка опустила винувато голову й, привітавшись, мала намір пройти мимо. Надія Ігорівна зміряла її критичним поглядом і, побачивши на спідниці свіжі брудні плями, скипіла:
– Де це тебе так товкли зранку?
– Чому відразу товкли? Якийсь покидьок улаштував ралі серед міста… Зараз я швиденько помиюся, – пояснила Тамара і, ніяковіючи, прошмигнула в роздягальню.
– Поспіши, бо вже клієнти чекають, – невдоволено кинула власниця бару навздогін і підійшла до стійки. – Зроби, Вітю, мені міцну каву з коньячком і принеси в кабінет.
Бармен схопився, мов ошпарений, бо апарата ще навіть не вмикав, а їй уже подавай. Насипав у турку кави, залив кип’ятком і поставив на гарячу плитку на кухні. Поки відкорковував коньяк, кава мало не втекла. Від думки, що довелось би ще одну заварювати, у Віталія затремтіли руки. Усі працівники боялися крику власниці, бо тоді був би весь день зіпсований. Між собою вони прозвали її Вовчицею через те, що вона часто їздила на концерти Олега Винника й не приховувала свого захоплення ним. Після кожної такої поїздки в барі кілька днів не з’являлась і працівники мали перепочинок.
Віталій не став додавати коньяк, а зі скибками лимона поставив пляшку поруч з кавою. Надіявся, що після чарки Вовчиця подобрішає і не стане прискіпуватися до співробітників. Таке вже траплялося не раз, і він трохи навчився вловлювати поганий настрій своєї роботодавиці, знав, і чим його покращити.
Тамара хутко переодяглася, на ходу почепила на груди бейджик з ім’ям і поглядом охопила зал.
– Не бачу клієнтів, про яких бідкалася Вовчиця, – тихо мовила, озираючись. Знала, що та може вигулькнути тоді, коли її найменше чекаєш.
– Проходив
