на ковзанці й за кілька кроків від під’їзду розпластався на землі. Вилаявся, як ніколи досі, і спробував підвестися на ноги. Тіло стало враз важким і неслухняним. Розумів, що якщо йому хтось не допоможе, то доведеться на колінах повзти аж до під’їзду.
– Допомогти? – несподівано почув над головою знайомий голос і неабияк здивувався.
– Олюню, дитино, ти звідки тут узялася?
– Я твій ангел-охоронець, – ніжно проспівала донька.
Вона допомогла батькові підвестися. Біля дверей він побачив кілька пакунків з речами й дитину, вкутану шарфом по самі очі. Петро вмить здогадався, що цивільний шлюб доньки дав тріщину й вона не мала іншого виходу, як повернутися додому.
– Візьми ключі, бо в мене руки заклякли, – подаючи зв’язку, попросив він і звернувся до нового члена родини. – Заходь, дитинко, у хату. Там зігріємося.
Він узяв її за руку й повів за собою. Давненько донька не навідувалася до нього, і він від людей знав, що в неї народилася дитина. Не вірив, що Оля не спілкувалася з матір’ю, але до неї далеко… Коли прикрутила біда, згадала про батька… Він не гнівався на неї, бо був переконаний, що діти не повинні страждати через гріхи батьків.
З відкритих дверей повіяло теплом. Поки Оля заносила сумки, дідусь розв’язав шарф і зняв з дитячої голівки шапку.
– Яка гарна дівчинка заховалася від мене! Ти дуже змерзла? Можеш мені сказати, як звуть цю снігову принцесу? – запитав Петро, не приховуючи радості.
– Тамала, – тоненьким голосочком відповіла дівчинка.
– Яке гарне ім’я – Тамара! Колись, здається, так звали грузинську царицю, – щебетав дідусь, і вже ніщо не могло зупинити хвилю нерозтраченої ніжності.
– Холодильник у тебе порожній, каструлі помиті. Ти вдома не харчуєшся? – гнівно запитала Ольга, заглянувши по закутках кухні. Вони від обіду нічого з донькою не їли й надіялися повечеряти в батька.
– Відвари макаронів, а тушковане м’ясо зараз я тобі знайду, воно десь тут, на нижній полиці, – заметушився Петро. – Я ж не знав, що ви приїдете…
Після вечері дівчинку вклали спати, а Ольга взялася розкладати в шафі свої речі. Петро здогадався, що дочка повернулася назавжди.
– Може, поясниш мені свою несподівану з’яву?
– Мій Максик помер від передозування наркотиків… – повідомила вона без найменшого жалю і попередила: – Якщо почнеш дорікати мені, то нічого не розкажу.
– Я здогадувався, що це чимось подібним закінчиться, але не думав, що так скоро. Ти також уживаєш наркоту?
– Пробувала, але під час вагітності зупинилася і тепер боюся повторити долю Максика…
Петрові не одне запитання висіло на язиці, але сьогодні поставити їх не наважився. Боявся, щоб не зірвалась і знову кудись не втекла.
– Лягаймо спати! Ранок вечора мудріший, – тихо мовив він,
