то так, але хлопці також не ликом шиті, хочуть одружитися з вигодою, щоб і гарна, і розумна, і з машиною… – переконувала бабуся.
– На жаль, ми до таких не належимо… Он мама досі шукає багатого принца…
– Твоїй мамі треба бути трохи скромнішою й не надто вимогливою до інших. Мене мама вчила так: «Тяни ножки по одежке». Тобі також раджу не накреслювати нездійсненних планів, щоб потім не розчаровуватися.
– Ви були щасливі з дідом Петром? – раптом запитала внучка.
– Мені його дуже не вистачає… Шкодую за тими роками, що змарнувала без нього, – Маша важко перевела подих, згадуючи чоловіка, якого втратила кілька років тому… – Він був для мене справжньою опорою.
– Учора телефонувала мама й хвалилася, що на позичені гроші оформляє візу до Греції.
– А що вона там забула? – налякалася Маша. – Ще й на позичені гроші.
– На заробітки їде, хоче нам хату в Києві купити.
– Йой! Та з її завзяттям до роботи життя не вистачить! Хіба… – не наважилася закінчити думку, щоб правдою не травмувати дитину.
– Бабусю, не гнівайтеся, але я також після школи поїду до Києва. Там роботу легше знайти, – повідомила Тамара й притулилася щокою до зморшкуватого обличчя старенької. – Усі дівчата кудись їдуть, і мені хочеться знайти своє щастя.
– Не в моїх силах тебе тримати, тільки дуже прошу бути обачною, бо, якщо схибиш, я тобі допомогти не зможу, – щиро просила Маша.
Тамара не могла дочекатися, коли в школі пролунає останній дзвоник. Училася вона посередньо, бо розуміла, що без грошей навіть з добрими оцінками вступити до вишу не зможе. «Гроші вмію рахувати, то й без вищої освіти продавчинею десь прилаштуюся», – думала вона і, не ділячись планами навіть з подругами, мовчки готувалася до від’їзду.
– Ти на випускний вечір не підеш? – стривожилася бабуся. – Не залишиться навіть згадки про той день.
– Спогад про те, як я прийшла в образі Попелюшки? – скипіла дівчина.
– Могли напрокат сукню взяти, якщо мама не здогадалася тобі справити нову. Хіба важливо бути найкращою?
– Може, за вашої юності було не важливо, а тепер дівчата одна перед одною вихваляються дорогими сукнями, а багаті не приховують зневаги до бідних. Не вмовляйте мене, бо, щойно отримаю атестат, ноги моєї в цьому місті не буде! – злісно мовила Тамара.
– Гадаєш, у Києві буде легше?
– Там розчинюся серед багатьох, де мене не знають і ніхто не насміхатиметься.
– Сумно мені буде без тебе… – Маша готова була небо прихилити внучці, щоб її хоч чимось утішити.
– Бабусю, я буду кращою за маму й телефонуватиму вам частіше, – пообіцяла внучка й обвила її шию руками, як робила в дитинстві.
Так і сталося. Однокласники готувалися зустрічати ранішню зорю біля річки, а Тамара вже їхала до столиці. Кілька годин дрімоти в напівпорожньому автобусі
