до вікна, щоб ніхто не заважав жаліти себе. Шкодувала, що, крім Діани, у неї нема справжніх подруг, з якими могла поділитися й попросити поради. Тепло й погойдування на нерівній дорозі та переметах заколисали дівчину. Пробудилася від гучного нагадування водія:
– Кінцева зупинка! Дівчино, спати будете вдома! – смикнув він за рукав.
Тамара миттю підхопилась і, вибачаючись, вийшла з автобуса. Колючий сніг сипонув у розпашіле обличчя, крижаний вітер зривав шапку й змусив натягнути капюшона на голову. Рідне містечко спало. Обминаючи замети, поспішила на свою вулицю. До свого будинку завжди ходила короткою стежкою, що проходила через дитячий майданчик. Не зрадила давньої звички й тепер. Попереду йшов запізнілий мешканець і, ставши на прикриту снігом щорічну ковзанку, послизнувся і впав. Не шкодуючи лайливих слів, намагався підвестися – марно. Тамарі ця картинка здалася дуже знайомою… Якусь мить вагалася, чи підійти, та щось стримувало. «Дитина ж в утробі!» – майнула думка. Вона застерігає маму від необачних дій, які можуть зашкодити їй. Але й пройти мимо не змогла. Підійшла ближче й запитала:
– Встанете самі чи покликати когось на допомогу?
– Ще чого! Я ж не п’яний. Знав, що тут ковзанка, і забув. Старію… – виправдовувався чоловік, але, засоромившись, зібрався із силами й звівся на ноги. – А якби ще щось зламав, то й замерзнути до ранку можна. – Ви, здається, внучка тьоті Маші?
– Ви не помилилися, – відповіла дівчина, дивуючись, що сусід упізнав її.
Тамара вже не дослухалася до його розмови. Вона напружила пам’ять, бо їй здалося, що колись щось подібне переживала й бачила. Так, так… у дитинстві, коли вона з мамою мало не замерзли біля під’їзду, очікуючи дідуся. Усе повторюється…
Бабуся була здивована пізнім приїздом онучки.
– Дуже рада, що ти приїхала, – обнімаючи її, старенька дорікнула. – Що то молоде й нерозумне. Хіба ж можна так легко вдягатися в холоднечу, так і простудитися не важко.
– Та ні, бабусю. В автобусі було тепло, а тут швиденько вулицею перебігла, – щебетала Тамара, роздягаючись.
– Зараз гарячого чайку вип’ємо – і зігрієшся. З матір’ю давно розмовляли? Відреклася від мене, то, може, хоч до тебе признається…
– І до мене рідко телефонує. Постійно скаржиться, що важко.
– Там працювати треба, а вона звикла до легшого хліба, – правила своє Маша.
– Просто, бабусю, там принизлива робота, то не тільки їй важко звикнути до такого. Доглядає якусь стару примхливу бабу, яка за свої гроші хоче ще й познущатися з доглядальниці, – намагалася захистити матір Тамара.
– Хай спробує, може, хоч чужі люди вправлять їй мізки. Тебе що в таку холоднечу пригнало? – не відчуваючи біди, запитала бабуся. – Гроші на щось потрібні, то в мене їх нема. Комуналку збільшили, то з великою натяжкою до наступної пенсії дотягую.
– Ні,
