навчили зупиняти кров та перев’язувати рани вже тоді, коли фронт покотився на Захід. Жінки, які з перших днів війни виносили на своїх тендітних плечах поранених, невдовзі виснажувались або діставали поранення. Їх замінювали молодими й здоровими, без навичок роботи. У той час найкраще навчання відбувалося на фронті. Дівчина хвалилася, що їй випав щасливий жереб, бо потрапила в польовий шпиталь, а не на передову. Війна наближалася до кінця, а де ще можна знайти гідного чоловіка для шлюбу, як не тут? Невдовзі запримітила поважного з вигляду капітана Данила, який завжди ходив зі шкіряним планшетом і часто заходив до медчастини. Анфіса бачила, як він крадькома вночі заходив до кабінету лікарки. По розпашілому його обличчю і щасливій усмішці лише недолугий не здогадався б, чим вони там займалися…
Коли спостерігала за лікаркою, яка вже розміняла сороківку, в Анфіси зародилася заздрість. Адже вона, молода й здорова дівчина, не гірша від виснаженої війною, підтоптаної медички. Чим ближче підступали до Берліна, тим настирливішою ставала молоденька медсестра. Ночі не спала – пильнувала капітана. Кажуть, що на ловця і звір біжить. Ласий до жінок Данило не встояв перед молодою, зі звабливим личком Анфісою. Коли оголосили про капітуляцію Німеччини, дівка вже встигла побувати в міцних обіймах капітана…
До війни Данило Кирилович встиг попрацювати бухгалтером на якомусь заводі. Тож не дивно, що після мобілізації його направили в інтендантську службу, яка обслуговувала особовий склад. Пройшовши всю війну, Данило рідко коли потрапляв під обстріл і тішився, що не мав на тілі жодної подряпини.
Прибалтика для переможців виявилася ласим шматком території, на якій подальшу службу хотіли проходити офіцери. Це не розорені, злиденні українські села й міста, які грабували як німці, так і свої. Звідти слідом за німцями на Захід утекли підприємці та банкіри. Своє майно не встигли вивезти, і цим скористалися ті військові, яких туди направили наводити порядок. Радянські визволителі на початку війни «навели» порядок у Західній Україні, а наприкінці – на прибалтійських землях. Пощастило не стільки Данилові, як Анфісі. Оселившись у добротному двоповерховому будинку, повному всякого майна, вона від радості ледь із глузду не з’їхала. Купалася в добрі, але похвалитися не мала перед ким. У місто можна було вийти лише в супроводі охорони й не надовго. Навіть продукти з магазину як пайок приносив військовий.
Жінка виросла в лісі, серед простого люду, якого ніхто не утискав, і не могла змиритися з невільницьким становищем. Пиляла чоловіка доти, доки він не добився переведення в інший округ. Замполіт так сказав Данилові:
– Не хоче твоя дружина трохи потерпіти, то підеш туди, де треба буде справді попрацювати. Підеш ловити економічних злочинців.
– Де це вони взялися в злиденній країні? – посміхнувся тоді Данило.
– Ти й правда засидівся в тилу. Раз партія наказує – треба знаходити!
Для переїзду
