застукав кулаком у двері, сподіваючись, що гуркотіння бурі не заглушить звуку ударів.
Лейтенант кілька хвилин гримав у двері, не відриваючи погляду від порожніх вулиць позаду, пойнятий страхом будь-якої миті побачити своїх переслідувачів. Коли двері таки розчинилися, Пік обернувся досередини й на хвилю засліпився від світла каганця, тоді як голос, якого він не чув уже п’ять літ, тихо промовляв його ім’я. Пік затулив очі рукою і впізнав непроникне обличчя Ар’ямі Бос. Жінка прочитала усе в його погляді й подивилася на дітей. Тінь болю пробігла їй по лицю. Пік опустив очі.
– Вона померла, Ар’ямі, – прошепотів він. – Вона вже була мертва, коли я прийшов…
Ар’ямі заплющила очі й глибоко зітхнула. Пік зрозумів, що її найгірші передчуття, справдившись, проливались тепер у її душу, немов бризки кислоти.
– Заходь, – нарешті сказала вона, посторонившись і зачиняючи за ним двері.
Пік поквапився покласти дітей на стіл і зняти з них промоклу одежинку. Ар’ямі мовчки взяла сухі пелюшки й загорнула малюків, поки Пік роздмухував вогонь, аби їх зігріти.
– За мною женуться, Ар’ямі, – сказав Пік. – Я не можу зоставатися тут.
– Ти поранений. – Жінка вказала на рану від цвяха на складі.
– Це просто незначна подряпина, – збрехав Пік. – Не болить.
Ар’ямі підійшла й, простягнувши руку, погладила спітніле обличчя Піка.
– Ти завжди кохав її…
Пік перевів погляд на малюків і не відповів.
– Вони могли би бути твоїми дітьми, – сказала Ар’ямі. – І, можливо, тоді мали би кращу долю.
– Я вже маю йти, Ар’ямі, – промовив лейтенант. – Якщо лишуся тут, вони не зупиняться, доки не знайдуть мене.
Вони обмінялися приреченими поглядами, свідомі долі, що чигала на Піка, щойно він вийде на вулицю. Ар’ямі взяла лейтенанта за руки і міцно їх стисла.
– Я ніколи не була з тобою ласкавою, – сказала вона. – Я боялася за мою дочку, за те життя, що мала б вона поруч із британським офіцером. Та я помилялась. Гадаю, ти ніколи мені цього не пробачиш.
– Це вже не має жодного значення, – відповів Пік. – Я маю йти. Зараз же.
Пік іще на мить підійшов подивитися на дітей, яких овівало тепло вогню. Малюки поглянули на нього осяйними, усміхненими оченятами, у яких світилася грайлива цікавість. Вони були в безпеці. Лейтенант попрямував до дверей і глибоко зітхнув. Після тих кількох хвилин перепочинку тягар утоми й штрикучого болю в нозі нещадно навалилися на нього. Він до останку вичерпав сили, щоб доправити дітей до цього місця, і тепер уже й не був певен у своїй спроможності протистояти неминучому. Надворі дощ і далі періщив по заростях, і не було ніяких ознак його переслідувача чи найнятих ним шпигів.
– Майкле… – пролунав за його спиною голос Ар’ямі.
Молодий чоловік затримався,
