рукою, відняв йому мову.
– Хочеш сказати щось, лейтенанте? – стиха запитав Джавагал, опустившись на коліна перед ним.
Пік кивнув.
– Добре, добре, – посміхнувся його ворог. – По правді, твої муки не тішать мене. Поможи мені покласти їм край.
– Діти померли, – простогнав Пік.
І помітив гримасу незадоволення, що вималювалася на обличчі Джавагала.
– Ні-ні. Досі в тебе все добре виходило, лейтенанте. Не псуй діло тепер.
– Вони померли, – повторив Пік.
Джавагал стенув плечима й, ніби погоджуючись, похитав головою.
– Ну, гаразд, – мовив тоді. – Ти не лишаєш мені іншого вибору. Але перш ніж тебе не стане, дозволь нагадати, що, коли життя Кільян було у твоїх руках, ти був не здатен зробити нічого, щоб урятувати її. Такі, як ти, стали причиною її смерті. Але життя цих людей скінчилися. Ти – останній. Майбутнє належить мені.
Пік благально подивився на Джавагала й помітив, як зіниці його очей повільно перетворювалися на вузенькі прорізі у двох золотистих кульках. Цей чоловік посміхнувся і з надзвичайною витонченістю почав стягати рукавичку з правої долоні.
– На жаль, ти до того не доживеш і не зможеш побачити, – додав Джавагал. – І навіть не думай собі, що твоя героїчна поведінка навіщось потрібна. Дурень ти, лейтенанте Піку. Ти завжди справляв на мене враження дурня й у хвилину смерті тільки підтверджуєш це. Сподіваюся, що є якесь пекло саме для дурнів, Піку, бо саме туди я зараз тебе відправлю.
Пік стулив повіки й почув шипіння полум’я перед обличчям. А потім, по нескінченно довгій миті, відчув розвогнені пальці, що стискаються в нього на горлі й перерізають останній подих. А з далини до нього долинав перестук того проклятого потяга й кошмарні волання сотень дітей, охоплених полум’ям. А потім – пітьма.
Ар’ямі Бос обійшла весь будинок, гасячи одна по одній свічки, що осявали її святилище. Лишила тільки боязкий пломінчик вогню, який кидав тремке блискотіння на голі стіни. Діти вже спали в теплі від коминка, і заледве торохтіння дощу по зачинених віконницях та потріскування вогню порушували могильну тишу, що панувала по всьому будинку. Мовчазні сльози покотилися по її обличчю і впали на золотаву туніку, коли вона тремтливими руками дістала з-поміж речей, складених до маленької скриньки з бронзи й слонової кості, портрет своєї дочки Кільян.
Старий фотограф родом з Бомбея[7] зробив ту світлину незадовго перед весіллям, не прийнявши ніякої платні. Дівчина на портреті виглядала саме так, як її запам’ятала Ар’ямі: Кільян була огорнена тим дивним світінням, що чарувало всіх, хто її знав, і яке приворожило фотографа, що нарік її йменням, яке запам’яталося всім – «принцеса світла».
Звичайно ж, Кільян ніколи не була справжньою принцесою й не мала іншого королівства, крім вулиць, що бачили, як вона зростала. Того дня, коли Кільян полишила господу родини Бос, аби переселитися до чоловіка, мешканці Мачуабазару проводжали її зі сльозами на очах, дивлячись, як у білому повозі назавжди від’їжджала принцеса
Сучасне написання – Мумбаї.
