не надто вибачлива до людських слабкостей.
– І ви думаєте, що дитина могла потрапити сюди, добродію Джагавале? – запитав Картер, намагаючись завернути розмову з манівців.
– Джавагал, – поправив відвідувач. – Я поясню. Безумовно, щойно я довідався, то почувся до певної міри відповідальним за те, що трапилось. Хай би там як, але дівчина працювала у моєму закладі. Я й пара довірених майстрів обійшли місто і з’ясували, що дівчина продала дитину одному мерзенному злочинцю, який має зиск, примушуючи малюків до жебракування. У наші дні це справа звичайна, хоч і яка ж прикра. Ми знайшли його, але через певні обставини, який наразі не мають значення, він утік в останню мить. Це сталось учора ввечері поблизу вашого сиротинця. Я маю підстави думати, що зі страху перед подальшим цей тип покинув дитину десь у цьому кварталі.
– Зрозуміло, – промовив Картер. – А чи поставили ви до відома місцеві власті, добродію Джавагале? Адже ви, напевно, знаєте, що торгівля дітьми суворо карається.
Незнайомець схрестив руки на грудях і злегка зітхнув.
– Я сподівався, що зможу розв’язати це питання, не вдаючись до таких крайнощів, – відказав він. – По щирості, якби я це зробив, то вплутав би в це діло дівчину, і тоді дитина лишилась би без батька й без матері.
Картер ретельно обміркував усе розказане незнайомцем і повільно покивав кілька разів головою на знак розуміння. Він не повірив жодному слову оповідки.
– Шкодую, що не можу вам допомогти, добродію Джавагале. На жаль, ми не знаходили жодної дитини, ані мали якихось повідомлень про щось таке тут, в окрузі, – відповів Картер. – Та в кожному разі, якщо ви дасте мені свої координати, я зв’яжуся з вами, тільки-но з’явиться якась новина, хоча боюся, що буду зобов’язаний поставити власті до відома, коли й справді дитину підкинуть до нашого сиротинця. Таким є закон, і я не можу не зважати на нього.
Чоловік незмигно дивився на Картера протягом кількох секунд. Картер витримав цей погляд, ні на мить не змінивши усміхненого виразу обличчя, хоч і відчув, як судомить у шлунку й стукотить серце, ніби він опинився перед змією, готовою стрибнути на нього. Нарешті незнайомець щиро всміхнувся й вказав у вікно рукою на Радж-Бгаван – подібний до палацу будинок британського уряду, що крізь запону дощу виднів удалині.
– Ви, британці, з подиву гідною сумлінністю дотримуєтеся закону, що робить вам честь. Це, здається, лорд Веллслі вирішив у 1799 році перенести місцеперебування уряду до цієї розкішної будівлі, щоб додати ваги своїй владі? Чи то було у 1880 році? – запитав Джавагал.
– Боюся, я не є добрим знавцем історії, – відказав Картер, спантеличений дивацьким поворотом, якого Джавагал надав розмові.
Відвідувач повів бровами на знак люб’язного й поблажливого несхвалення відверто заявленого співрозмовником незнання.
– Калькутта з її заледве двомастами п’ятдесятьма роками існування – це місто, настільки позбавлене історії, що нам слід принаймні трохи пізнавати її, пане
