серця жевріла дитяча надія, що, коли мене одного разу таки здолає сон, подібне видиво чуватиме також і наді мною. Це була єдина таємниця, якою я ніколи не поділився ні з ким, навіть із Беном.
Остання ніч «Човбар сосаєті»
Усі роки, що Томас Картер стояв на чолі Св. Патрика, він зі зверхньою вправністю фахівця в нічому й знавця усього вів уроки літератури, історії та арифметики. Єдиний предмет, до якого він так ніколи й не спромігся підготувати своїх учнів, це була наука прощання. Рік за роком проходили перед ним напівзамріяні і напівперелякані обличчя тих, кого закон незабаром мав віддалити поза межі його впливу та опіки закладу, ним керованого. Бачачи, як ці молоді люди переступають через поріг Св. Патрика, Томас Картер завжди порівнював їх із чистими книгами, на чиїх сторінках йому було призначено написати перші глави історії, яку йому ніколи не буде дозволено закінчити.
І в тій незворушній, суворій подобизні, мало схильній до проявів почуттів та ефектних промов, не вгадати було, що ніхто, як сам Томас Картер, так не боявся тої зловісної дати, коли ті книги зіслизнуть назавжди з його стола. Скоро перейдуть вони до невідомих рук і малосумлінних пер, що писатимуть епілоги похмурі й геть далекі від мрій та надій, з якими його пташенята вирушали в самостійний політ вулицями Калькутти.
Досвід змусив його відмовитися від бажання дізнаватися про шляхи, якими пішли його учні, коли його руці вже не вільно було вести їх. Для Томаса Картера прощання, як правило, супроводжувалось гірким присмаком розчарування, коли рано чи пізно доводилось пересвідчитися, що життя, яке позбавило тих дітей минулого, вкрало у них іще й майбутнє.
У ту спекотну травневу ніч, чуючи голоси дітей на скромному святі, влаштованому на передньому дворі будівлі, Томас Картер спостерігав з темряви свого кабінету вогні міста, що сяяли під зоряним склепінням, та зграї хмар, що плинули геть до небокраю, – чорнильні плями в келиху кришталевої води.
Він укотре відхилив запрошення прийти на свято й сидів у тиші, розвалившись у кріслі, тільки й маючи світла, що барвисті відблиски ліхтарів, змайстрованих зі свічок та паперу, якими Вендела з дітьми прикрасили дерева двору й фасад Св. Патрика, ніби корабель, приоздоблений перед спуском на воду. Він ще матиме час виголосити кілька прощальних слів у ті дні, що лишалися для виконання офіційного розпорядження повернути дітей на вулиці, звідки він їх колись вирятував.
Як воно вже узвичаїлося останнім часом, Вендела не забарилася постукати в його двері. Цього разу вона увійшла, не чекаючи запрошення, і причинила за собою двері. Картер поглянув на надзвичайно радісне обличчя старшої медсестри й собі усміхнувся в напівтемряві.
– Старішаємо, Вендело, – сказав директор сиротинця.
– Це ви старішаєте, Томасе, – поправила Вендела. – А я зрілішаю. Не збираєтеся спуститися на свято? Діти були б раді бачити
