Майкла. – Не скаржся; якби я намалював тебе у профіль, то вийшла би просто пряма лінія.
– Ану, дай подивлюся, – сказала Ізобел, вихопивши малюнок і прискіпливо розглядаючи його під миготливим світлом ліхтаря. – Оце такими ти нас бачиш?
Майкл кивнув.
– Себе ти намалював задивленим в інший бік, ніж решта, – зауважив Ієн.
– Майкл завжди бачить те, чого не бачать інші, – сказав Рошан.
– Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледіти більше ніхто? – запитав Бен.
Бен підійшов до Ізобел і теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброєна м’яким олівцем рука Майкла розташувала їх усіх над ставком, у якому відбивалися їхні обличчя. У небі висів великий повний місяць, а вдалині проглядав ліс. Бен уважно вивчав розпливчасті відображення облич на поверхні ставка, порівнюючи їх із тими, що мали самі фігури, розташовані на березі. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його відбитті. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його із задуми.
– Майкле, можна, я заберу його собі? – запитала Ізобел.
– А чому саме ти? – обурився Сет.
Бен поклав руку на плече бенґальського здорованя й значуще зиркнув на нього.
– Нехай забирає, – тихо сказав він.
Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спині, стежачи краєчком ока, як через браму на подвір’я Св. Патрика увійшла літня, вишукано вдягнена дама у супроводі дівчини десь того ж віку, що й він, і попрямувала до головного будинку.
– Щось трапилось? – упівголоса запитав, нахилившись до нього, Ієн. Бен заперечливо похитав головою.
– У нас гості, – проказав він, не відриваючи очей від жінки з дівчиною. – Або щось у цьому дусі.
Коли Бáнкім постукав у двері, Томас Картер уже встиг крізь вікно, з якого спостерігав за святом у дворі, побачити прибуття тої жінки та її супровідниці. Він засвітив настільну лампу й запросив свого помічника увійти.
Банкім був юнаком з яскраво вираженими бенґальськими рисами та жвавими й проникливими очима. Виховавшись у Св. Патрику, він після кількох років праці в різних школах провінції повернувся до сиротинця вчителем фізики й математики. Доля Банкіма була одним зі щасливих винятків, які всі роки додавали Картерові душевних сил. Бачити його тут уже дорослим, зайнятим навчанням інших підлітків у класах, де й сам сидів ще кілька років тому, було для Картера найкращою, яку тільки він міг уявити, винагородою за свої старання.
– Пробачте, що турбую вас, Томасе, – мовив Банкім. – Але там, унизу, якась дама твердить, що їй необхідно поговорити з вами. Я сказав, що вас немає і що сьогодні у нас свято, та вона не схотіла слухати й продовжила свої, скажемо так, енергійні наполягання.
Картер здивовано подивився на свого помічника, а потім перевів погляд на годинник.
– Уже майже північ, – мовив тоді. – Що це за жінка?
Банкім стенув плечима.
– Не знаю, хто вона, та вже ясно, що вона не піде, доки ви її не приймете.
