й знову зосередився на дівчині. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своєрідну, пошиту в особливому, не притаманному іншим стилі й аж ніяк не придбану на якомусь із базарів чорного міста. А ніжні риси її білого сяйного обличчя, яке він не міг чітко розгледіти зі свого місця, були ніби вирізьблені майстром.
– Тук-тук, є тут хтось? – прошепотів йому на вухо Ієн.
Бен, не зморгнувши, вказав головою у бік дівчини.
– Уже майже північ, – сказав замість відповіді Ієн. – Ми збираємось у Палаці за кілька хвилин. Нагадую, це заключне засідання.
Бен неуважно кивнув.
– Зачекай секунду, – сказав тоді й рішуче рушив до дівчини.
– Бене, – гукнув Ієн навздогін. – Не зараз, Бене…
Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цікавість дізнатися, що ж то за загадкова дівчина, була сильнішою від вишуканого протоколу «Човбар сосаєті». Він зобразив сумирну усмішку зразкового учня й рішуче попрямував до дівчини. Та завважила його й опустила погляд.
– Привіт! Я помічник містера Картера, директора Св. Патрика, – весело промовив Бен. – Чи можу допомогти чимось?
– Мабуть, ні. Твій… колега вже проводив мою бабусю до директора, – відповіла дівчина.
– Твоя бабуся? – перепитав Бен. – Розумію. Сподіваюся, не сталося нічого серйозного. Це ж бо вже північ, і я подумав, чи не трапилося чогось.
Дівчина злегка всміхнулась і похитала головою. Бен усміхнувся у відповідь. Це не була легка здобич.
– Мене звати Бен, – люб’язно представився він.
– Шері, – відповіла дівчина, поглядаючи на двері, ніби очікувала, що її бабця могла з’явитися будь-якої миті.
Бен потер руки.
– Гаразд, Шері, – мовив тоді. – Оскільки мій колега Банкім відвів твою бабусю до кабінету містера Картера, я був би радий запропонувати тобі нашу гостинність. Шеф завжди наполягає, аби ми були люб’язними з відвідувачами.
– А чи ти не замолодий, аби бути вже помічником директора? – поцікавилася Шері, уникаючи погляду хлопця.
– Замолодий? – перепитав він. – Мені лестить твій комплімент, але, на жаль, маю сказати тобі, що дуже скоро мені виповниться двадцять три.
– Ніколи б не подумала, – відказала Шері.
– Це сімейне, – пояснив Бен. – У всіх нас шкіра довго залишається молодою. Наприклад, мою матір, коли вона йде зі мною по вулиці – уяви собі! – приймають за мою сестру.
– Та невже? – зробила великі очі Шері, тлумлячи нервовий смішок; вона не повірила жодному слову з Бенової байки.
– Тож як щодо скористатися гостинністю Св. Патрика? – знов наполіг Бен. – Сьогодні в нас прощальне свято для кількох вихованців, що вже залишають нас. Сумно, але перед ними відкривається ціле життя. Це теж надихає.
Шері сяйнула очима на Бена, і на її губах повільно вималювалась недовірлива усмішка.
– Бабуся
