проблему, Рошан запропонував удатися до крадіжки в конторі мореплавної компанії, розташованій у двох кварталах від сиротинця. Сірадж порадив організувати лотерею. Картер виділив певну суму зі своїх скромних заощаджень, те саме зробила й Вендела. Та цього не було достатньо.
Тоді Бен вирішив написати драму в трьох діях під назвою «Примари Калькутти» (фантасмагоричну маячню, де помирали навіть робітники сцени), яку – з Ізобел у головній ролі леді Віндмер[14], рештою групи в ролях другого плану та помпезною режисурою самого Бена – було показано в різних школах міста з неабияким успіхом у публіки, але не у критики. Як наслідок було зібрано решту суми, аби профінансувати подорож Ієна. Після прем’єри Бен вибухнув палким панегіриком на честь комерційного мистецтва та непомильного інстинкту публіки, здатної оцінити справжній шедевр.
– Йому сльози навернулися на очі, коли він одержав квиток, – розказувала Вендела.
– Ієн – надзвичайний хлопець, дещо невпевнений, але надзвичайний. Він розпорядиться з користю і цим квитком, і стипендією, – з гордістю наголосив Картер.
– Він питав про вас. Хотів подякувати за вашу допомогу.
– Сподіваюся, ви не сказали йому, що я дав гроші з власної кишені? – занепокоєно спитав Картер.
– Сказала, та Бен це спростував, стверджуючи, що ви весь цьогорічний заробіток віддали на сплату картярського боргу, – зауважила Вендела.
На подвір’ї не вгавала гамірлива вечірка. Картер насупив брови.
– Чортяка, а не хлопець. Якби він уже не випускався, я б його витурив.
– Та ви обожнюєте цього хлопця, Томасе, – засміялася Вендела, підводячись. – І він це знає.
Медсестра рушила до дверей, але на порозі обернулась. Вона не відступалася просто так.
– Так чому би вам не спуститись?
– Добраніч, Вендело, – відрізав Картер.
– Старий нудьгар.
– Не торкаймося питання віку або я змушений буду забути про статус джентльмена…
Вендела промурмотіла щось нерозбірливе стосовно марності наполягань і залишила Картера самого. Директор Св. Патрика знов загасив настільну лампу й обережно підійшов до вікна поглянути крізь шпарини на святкові веселощі в саду, освітленому бенґальськими вогнями, заповненому рідними усміхненими обличчями в мідяному полиску ліхтарів та сяйві повного місяця. Картер зітхнув. Хоч ніхто з них цього й не знав, та у всіх них уже був квиток на проїзд до якогось місця, і лише Ієн знав своє місце призначення.
– За двадцять хвилин настане північ, – оголосив Бен. У його очах відбивалося сяйво золотистих вогнів гірлянд із петард, які вибризкували в повітря зливу іскристих крапельок.
– Сподіваюся, у Сіраджа знайдуться добрі історії на сьогодні, – сказала Ізобел, розглядаючи проти світла дно склянки, ніби сподівалася щось там знайти.
– Знайдуться, та ще й найкращі, – запевнив Рошан. – Сьогодні наша остання ніч. Кінець «Човбар сосаєті».
Англійською «вітряна примара» або «вітряний кошмар» (
