Вони вже дорослі – принаймні так вважає закон – і спроможні розпочати окреме життя. Як ви знаєте, це привілейований заклад.
Джавагал уважно слухав і, здавалося, щось обмірковував.
– Уявляю собі, що вам, певно, болить, коли вони покидають ці стіни по стількох роках вашої опіки, – зауважив Джавагал. – Якоюсь мірою ви є батьком усім цим дітям.
– Це частина моєї роботи, – збрехав Картер.
– Звичайно. Проте, вибачте мою цікавість, звідки ви дізнаєтеся про справжній вік дитини, яка не має ні батьків, ні родини? Є, певно, якась формальна процедура…
– Вік кожного нашого вихованця відлічується від дня його потрапляння до закладу або на основі приблизного підрахунку, що ми тут застосовуємо, – пояснив Картер, якого дратувала перспектива обговорення з цим незнайомцем прийнятих у Святому Патрику процедур.
– Це перетворює вас на такого собі бога, пане Картере, – зауважив Джавагал.
– Не поділяю вашої оцінки, – сухо відповів Картер.
Джавагал насолодився незадоволенням, що з’явилося на Картеровім обличчі.
– Вибачте мені цю зухвалість, пане Картере, – мовив Джавагал. – У кожному разі я радий, що познайомився з вами. Можливо, в майбутньому я ще відвідаю вас і зроблю пожертву на ваш високодостойний заклад. А може, повернуся через шістнадцять років і тоді зможу познайомитися з дітьми, яких саме сьогодні приймуть до вашої численної родини…
– Буде приємністю побачити вас тоді, якщо ви того бажаєте, – сказав Картер, проводжаючи незнайомця до дверей кабінету. – Здається, дощ знову посилюється. Можливо, вам краще перечекати, доки вщухне.
Чоловік повернувся до Картера, і чорні перлини його очей яскраво спалахнули. Цей погляд, здавалося, зважував кожен його порух і вираз обличчя, відколи він вступив до кабінету, принюхуючись до кожної щілинки й спокійно аналізуючи слова Картера. Той уже пошкодував про свою гостинну пропозицію.
У ту хвилю мало чого у світі Картер бажав так сильно, як утратити з поля зору цього типа. Йому було байдуже до того, що вулиці міста плюндрував ураган.
– Дощ скоро вщухне, містере Картере, – відповів Джавагал. – У кожному разі дякую.
Вендела, точна, як годинник, уже чекала в коридорі кінця зустрічі, а тоді провела відвідувача до виходу. З вікна кабінету Картер дивився, як чорний силует віддаляється під дощем, поки той не загубився у вуличках біля підніжжя пагорба. Ще якийсь час він постояв отак біля вікна, вглядаючись у Радж-Бгаван, будинок уряду. За кілька хвилин дощ припинився, як і передбачав Джавагал.
Томас Картер налив собі ще чаю, всівся у крісло й задивився на місто. Він виріс у закладі, подібному до того, яким тепер керував. За мурами тієї установи він навчився трьох речей, якими керувався у подальшому житті: цінувати, але не переоцінювати матеріальне, любити класиків і, нарешті, розпізнавати брехуна за цілу милю, що було не менш важливим.
Він неквапно посмакував чаєм, а тоді вирішив розпочати святкування
