бурі, що віддалялася на північ, розкривши над Калькуттою безкрає зоряне покривало.
Томас Картер гадав, що в його п’ятдесят років місто Калькутта, його пристановище протягом останніх тридцяти трьох літ, уже не чаїло для нього жодних несподіванок.
На світанку того травневого дня 1916 року, після одної з найшаленіших бур, які він пам’ятав поза порою мусонів, несподіванка дісталася дверей сиротинця Св. Патрика у вигляді корзинки з дитиною та запечатаним сургучем листом, призначеним виключно його особистій увазі.
Несподіванка була подвійною. По-перше, ніхто в Калькутті не завдавав собі клопоту, аби підкинути дитину до дверей якого-небудь сиротинця: по місту було повно провулків, смітників та колодязів, аби зробити це зручніше. А по-друге, ніхто не писав рекомендаційних послань, як-от це, та ще й підписане так, що не зоставалося сумніву про його автора.
Картер подивився на свої окуляри проти світла й дмухнув на скельця, аби легше очистити їх старенькою хустинкою з бавовни-сирцю, яку вживав для таких цілей не менш як двадцять п’ять разів на день, а в місяці індійського літа – тридцять п’ять.
Дитина лежала внизу, у спальні Вендели, старшої медсестри, під її невсипущою опікою, а перед тим малюка оглянув доктор Вудворд, якого підняли з ліжка перед самим світанком і якому не дали жодних пояснень, окрім пов’язаних із його клятвою Гіппократа.
Дитина була цілком здоровою. Мала тільки певні ознаки зневоднення, проте, здавалося, її не торкнулася жодна зараза з усього того широкого набору хвороб, що зазвичай скошували життя тисяч таких малюків, позбавляючи їх природного права досягти навіть того віку, коли вони хоча б змогли навчитися вимовляти ім’я матері. Єдине, що було при немовляті, – золотий медальйон у формі сонця, який Картер оце й тримав у руці, і лист. Лист, який, коли вважати його за справдешній, – а думати навпаки навряд чи були підстави, – ставив його у складне становище.
Картер сховав медальйон до верхньої шухляди столу, замкнувши її на ключ, знов узяв послання й удесяте перечитав його.
Шановний пане Картере!
Я вимушена звернутися до Вас по допомогу у цих надважких обставинах в ім’я дружби, що, як мені відомо, пов’язувала Вас із моїм покійним чоловіком упродовж більш як десяти років. Протягом усього цього часу мій чоловік не шкодував похвал Вашій порядності й надійності, які завжди відчував у Вас. Тому благаю Вас відгукнутися на моє прохання, хоч би яким дивним воно могло Вам видатись, зробивши це без жодних зволікань і зберігаючи все в якнайбільшій таємниці.
Дитина, яку я вимушена передати Вам, втратила батьків, загиблих від рук убивці, що поклявся знищити їх обох і покінчити так само з їхнім потомством. Я не можу і не вважаю наразі доречним розкривати Вам причини, що спонукали його до такого злочину. Досить буде лише сказати Вам, що знайдення дитини має лишатися таємницею і що під жодним приводом Ви не повинні повідомляти
