насупився.
– Про що йому йдеться?
– Він не схотів нічого пояснювати, – відповіла медсестра, та вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що інстинктом вона наперед учувала підозрілість таких пояснень, якби їх було дано.
По хвилі Вендела увійшла до кабінету, зачинивши за собою двері.
– Гадаю, що йдеться про ту дитину, – дещо занепокоєно сказала медсестра. – Я йому не сказала нічого.
– Чи ви розмовляли ще з ким-небудь? – запитав Картер.
Вендела заперечливо похитала головою. Картер кивнув у відповідь і сховав ключ від столу до кишені штанів.
– Я можу сказати йому, що вас немає на місці, – запропонувала Вендела.
Поміркувавши трохи, Картер розсудив, що коли підозри Вендели були, як завжди, слушними, то така його поведінка лише стала б ознакою того, що сиротинець і справді щось приховує. І рішення не забарилось.
– Ні. Я прийму його, Вендело. Проведіть його до мене й подбайте, аби ніхто з обслуги не мав можливості розмовляти з ним. Цілковита обачність у цій справі. Згода?
– Так, зрозуміло.
Картер чув, як віддаляються по коридору кроки Вендели, а сам знов протирав свої окуляри, дивлячись, як набридливий дощ із новою силою застукотів у шибки вікна.
Чоловік був одягнутий у довгий чорний плащ, а голова була оповита тюрбаном, на якому тьмаво виблискував медальйон у формі змії. Вишукані манери виказували в ньому заможного торговця з північної Калькутти, а риси обличчя були радше індійськими, хоча шкіра мала якусь хворобливу блідість людини, яка уникає сонячного проміння. Змішання рас, властиве Калькутті, переплавило в одне на її вулицях бенґальців, вірмен, євреїв, англосаксів, китайців, мусульман і ще багатьох і багатьох прибулих на поле Калі[8] в пошуках багатства або притулку. Таке обличчя міг мати представник будь-якого з цих народів чи й жоден з них.
Наливаючи чай у дві чашки на таці, яку принесла Вендела, Картер відчув на своїй спині пронизливий погляд очей, що уважно його вивчали.
– Сідайте, будь ласка, – люб’язно запросив Картер незнайомця. – З цукром?
– Як собі.
Голос незнайомця був безбарвним і без якогось акценту. Картер проковтнув слину, розтягнув губи у привітній усмішці й повернувся до цього типа, подаючи йому чашку з чаєм. Обтягнені чорною рукавичкою довгі й витончені, ніби кігті, пальці зімкнулись, не тіпнувшись, на гарячій порцеляні.
– Вибачте, що потурбував вас о цій порі, пане Картере. Уявляю собі, як багато у вас справ, і тому буду стислим, – почав чоловік.
Картер люб’язно кивнув.
– Тож яка мета вашого візиту, пане?.. – промовив Картер.
– Мене звати Джавагал, пане Картере, – представився незнайомець. – Буду цілком відвертим з вами. Можливо, моє запитання видасться вам дивним, а все ж: чи не потрапила до вас минулої ночі або вже сьогодні дитина, кількаденне немовля?
Картер підняв
Так перекладається назва міста Колката.
