не було жодної оповідки або жаского епізоду з історії міста, що уник би Сіраджевої уваги, аналізу й долучення до його архіву. Годі й казати, що в інших його захоплення викликало схвалення й задоволення. Та на своє нещастя Сірадж обожнював Ізобел, і це почуття було мало не хворобливим. Не минало й пів року, щоб його пропозиції майбутнього шлюбу (неодмінно відхилювані) не ставали причиною романтичного збудження в усій групі й укотре не загострили астму бідолашного знехтуваного закоханця.
А прихильність Ізобел належала виключно Майклові – високому, стрункому й мовчазному хлопцеві, якого часто охоплювала без особливих причин тривала меланхолія і який мав сумнівну перевагу таки ж пам’ятати своїх батьків, загиблих під час повені в дельті Ґанґу, коли перекинувся переповнений баркас. Майкл був неговірким і вмів слухати. Існував лише один спосіб дізнатися про його думки – поглянути на десятки малюнків, що їх він робив протягом дня. Бен зазвичай казав, що, якби у світі існував хоч іще один Майкл, він уклав би свій капітал (майбутній, звичайно) в акції паперових компаній.
Найкращим другом Майкла був Сет, сильний бенґальський хлопець із суворим обличчям, що посміхався шість разів на рік, та й то криво. Сет вивчав усе, що потрапляло йому на мушку, невтомно поглинав класиків містера Картера й захоплювався астрономією. Коли він лишався сам, то всі свої зусилля покладав на спорудження якогось дивного телескопа, про який Бен зазвичай казав, що через нього не побачиш навіть пальців на ногах. Сет ніколи не оцінив Бенового дещо уїдливого почуття гумору.
Мені залишається тільки Бен, і хоч я зоставив його на кінець, говорити про нього дуже складно. На кожен день був інший Бен. Його настрій міг змінитися за пів години, і він переходив від тривалих мовчанок до періодів бурхливої діяльності, які врешті виснажували всіх нас. Одного дня він хотів бути письменником, другого – мореплавцем або водолазом; а в наступні – усього разом і ще дещо. Бен вигадував математичні теорії, які навіть сам не міг запам’ятати, і писав пригодницькі історії такі нісенітні, що зрештою знищував їх через тиждень, соромлячись поставленого власноруч підпису. Він постійно засипав нас, хто опинявся поряд, химерними ідеями та закрученими каламбурами, які ніколи не хотів повторити. Бен був ніби бездонна скриня, повна несподіванок, а ще й таємниць, зблисків та сутінків. Бен був і, гадаю, залишається, хоч ми й не бачилися вже кількадесят років, моїм найкращим другом.
Щодо себе, то небагато можу розповісти. Називайте мене просто Ієн. Я мав лише одну мрію, скромну мрію – вивчати медицину й працювати лікарем. Доля була прихильна до мене й надала мені таку можливість. Як написав колись Бен в одному зі своїх листів, «я там проходив і бачив, що відбувається».
Пригадую, що в останні дні того місяця травня 1932 року нам, сімом членам «Човбар сосаєті», мало виповнитися шістнадцять років. Це був для нас вік зловісний, загрозливий і водночас очікуваний усіма.
У шістнадцять років Св. Патрик повертав нас, як було
