наша хитрість розвинулася вже до такої межі, що ми могли безкарно вислизнути з будинку опівночі (потому, як шановна Вендела подасть сигнал відбою) та й вирушити до штаб-квартири нашого товариства – таємничого і, за чутками, зачаклованого покинутого будинку, що кілька десятиліть стояв на розі Котн-стріт і Браборн-роуд, у самому серці чорного міста і заледве за два квартали від річки Гуґлі.
Маю сказати, що, по правді, той домище, який ми з гордістю називали Опівнічним Палацом (зважаючи на усталену годину наших пленарних засідань), ніхто ніколи не зачакловував. Проте слава про чари таки мала зв’язок із нашими підпільними дійствами. Сірадж, один з наших членів-засновників, типовий астматик та справжній експерт в історіях про видіння, примар і чаклунства міста Калькутти, вигадав зловісну й правдоподібну легенду про якогось там давнього пожильця. Це допомагало тримати наш таємний прихисток вільним і чистим від усіляких зайд.
Якщо коротко, ця історія розповідала про одного старого торговця, який з’являвся загорнутим у білий плащ і, левітуючи низенько над землею, з променистими, мов жарини, очима та довгими вовчими іклами, видними з-поміж губ, облітав цей домище, чигаючи на необачні та надто цікаві до всього душі. Нюанс про очі й ікла був, звичайно, особистим і невід’ємним вкладом Бена – невиправного любителя вигадувати оповідки, чиї жахіття опускали нижче плінтуса укоханих класиків містера Картера, включно із Софоклом та кривавим Гомером.
Попри кумедність назви, «Човбар сосаєті» був клубом не менш вишуканим та ексклюзивним, ніж ті, яких було повно по будинках едвардіанського стилю в центрі Калькутти, що змагалися зі своїми лондонськими відповідниками; салони, де розкошувалося з чаркою бренді в руці, відтворювали смаки найвищих англосаксонських еліт. Проте наші цілі, хоч нам і бракувало вишуканої обстановки, були куди шляхетнішими.
Створення «Човбар сосаєті» мало дві доконечні мети. Перша – гарантувати кожному із семи його членів беззастережні допомогу, опіку й підтримку решти у разі небезпеки, скрути чи будь-яких несприятливих обставин. Друга – ділитися знаннями, які поступово набував кожен з нас, уприступнювати їх іншим, аби озброєними зустріти день, коли матимемо зіткнутися зі світом наодинці.
Кожен член поклявся власними ім’ям та честю (ми не мали близьких родичів, що могли б стати поручителями клятви) не відступати від цих двох цілей і берегти секрет товариства. За сім років його безперервного існування не було прийнято жодного нового члена. Ба ні, брешу: ми зробили один виняток, та розповісти про це зараз означало би випередити події…
Ніколи не існувало іншого клубу, де його члени були б згуртованішими і де клятва посідала б таку вагу. На відміну від клубів грошовитих джентльменів з Мейферу[9], ніхто з нас не мав домівки чи коханої, яка чекала б на нас на виході з Опівнічного Палацу. А ще, на відміну від старосвітських кас взаємодопомоги для випускників
Квартал офісних будівель у Лондоні, в історичному районі Вестмінстер.
