їхніми головами. Джонні обійняв Сару, і вона притулилася ближче.
– Знаєш, ти мені страшенно подобаєшся, Саро.
Його тон був майже недбалий, але таки майже. Її серце трохи сповільнилось, а на наступний десяток ударів побігло швидше.
– Справді?
– Я так розумію, що той Ден тебе поранив, га?
– Я не знаю, що він мені зробив, – правдиво сказала вона.
Жовта блимавка світлофора за квартал позаду них то вмикала, то вимикала їхні тіні на бетоні.
Джонні нібито обдумав почуте.
– Я б не хотів такого робити, – нарешті сказав він.
– Так, я знаю. Але, Джонні… дай трохи часу.
– Так, – сказав він. – Час. Гадаю, у нас він є.
І ці слова повертатимуться до неї, наяву і ще більше у снах, забарвлені непередаваними гіркотою і втратою.
Вони звернули за ріг, і Джонні відчинив перед нею пасажирські дверцята. Тоді обійшов машину і сів за кермо.
– Не змерзла?
– Ні, – сказала вона. – Чудовий вечір для ярмарку.
– Так і є, – погодився він і від’їхав від тротуару.
Вона подумки повернулася до тієї сміховинної маски. Джекілова половина, де крізь широко розкриту очницю здивованого доктора виднілося блакитне око Джонні («Отакої, здається, я вчора винайшов новий коктейль, але навряд чи його почнуть подавати в барах»), і та половина нормальна, тому що крізь неї було трохи видно Джонні. А Гайдова половина лякала її до нестями, бо око було заплющене до вузенької щілини. Там міг бути хто завгодно. Будь-хто. Наприклад, Ден.
Але коли вони дісталися ярмарку в Есті, де в темряві виблискували над центральною алеєю голі лампи, а довгі неонові спиці чортового колеса одні опускались, а інші піднімались, вона забула про маску. Вона була зі своїм хлопцем, і вони збиралися веселитися.
Вони йшли центральною алеєю рука в руці і не дуже балакали, а Сара зрозуміла, що заново переживає окружні ярмарки своєї юності. Вона виросла в Саус-Періс, майже уявному містечку в західному Мейні, і великим ярмарком називали той, що у Фрайбурзі. Для Джонні, павнельського хлопця, таким ярмарковим містечком, певно, був Топшем. Але насправді вони були всі однакові, та й з роками не дуже мінялися. Ставиш машину на ґрунтовому паркінгу, платиш два бакси на воротах, і щойно ступаєш на ярмаркову землю, як одразу відчуваєш запах хот-доґів, смажених перців і цибулі, бекону, солодкої вати, тирси й солодкого ароматного конячого лайна. Чуєш важкий гуркіт ланцюгів маленьких американських гірок, які звуться «Дикою мишею». Чуєш пахкання 22-го калібру в тирах, металеве відлуння голосу ведучого гри в бінґо з гучномовців, розвішаних навколо великого намету, заставленого довгими столами й складаними стільцями з місцевого похоронного бюро. Рок-н-рол змагався за панування з каліопою. Чулися розмірені вигуки зазивайлів: дві мішені, два постріли, виграйте набивну собачку для своєї дитини, гей-гей, ходіть сюди, робіть ставки, поки не виграєте. Нічого не змінювалося. Ти знову перетворювався на дитину, котра дозволяє
