нічого. А другий належить золотошукачеві, він навантажений пакунками, причандаллям для табору і готування їжі, а ще чотирма мішками з рудою на сотню кілограмів. Його спина вигнута від ваги, як розіпнута гармошка. Міський віслюк каже:
– Ого який ти несеш вантаж.
А віслюк золотошукача питає:
– Який вантаж?
Пізніше її лякала та порожнеча – п’ять місяців дихання Чейна – Стокса[1]. Вісім, якщо рахувати літо, коли вона винайняла маленьку квартирку на Флеґґ-стріт у Візі і тільки те й робила, що подавала резюме на вчительську роботу та читала книжки в м’яких палітурках. Прокидалася, снідала, йшла на курси або співбесіду, поверталася додому, їла, дрімала (іноді по чотири години), знову їла, читала десь до пів на дванадцяту, дивилася шоу Кевіта, доки її не зморювало, лягала спати. Вона не пам’ятала з того періоду жодних розумових процесів. Жила за розкладом. Іноді відчувала туманний біль у череслах, «невтамовану жагу», як це іноді називали авторки романів, і тоді йшла в холодний душ або спринцювалася. Трохи згодом спринцюватися стало боляче, і це принесло їй певне гірке, відсторонене задоволення.
У той період вона іноді вітала себе з тим, як по-дорослому дає раду всій ситуації. Вона майже не думала про Дена – якого Дена, ха-ха. Пізніше зрозуміла, що в ті вісім місяців не думала ні про кого й ні про що інше. У ті вісім місяців усю країну трусило спазмами, але вона майже не помічала. Демонстрації, копи в шоломах і протигазах, напади на пресу з боку Еґню, розстріл у Кентському університеті, літня хвиля насильства, коли чорні й радикальні групи вийшли на вулиці, – усе це так само могло статися в якомусь нічному серіалі. Сара повністю загорнулася в те, як добре вона дає собі раду після Дена, як зручно влаштувалась і яке полегшення відчула, коли зрозуміла, що в неї все в повному порядку. Який вантаж?
Тоді вона почала викладати в старшій школі Клівз-Міллза, де пережила особистісний переворот після того, як шістнадцять років просиділа з іншого боку парти. Після того як зустріла Джонні Сміта (з таким абсурдним іменем, Джон Сміт, хіба він узагалі міг бути справжнім?). Після того як вибралася зі своїх глибин достатньо, щоб помітити, як він дивився на неї, не хтиво, а зі здоровою часткою високої оцінки того, як вона виглядає у світло-сірій в’язаній сукні.
Він запросив її в кіно: в «Затінку» саме йшов «Громадянин Кейн», і вона сказала «гаразд». Вони добре провели час, а вона подумала собі: «Без феєрверків». Їй сподобався його поцілунок на добраніч, і вона подумала: «Він і близько не Еррол Флінн». Вона усміхалася від його стилю балачки (надмірної) і думала: «Він хоче стати Генрі Юнгманом, коли виросте».
Пізніше того вечора, коли вона сиділа в спальні й дивилась, як Бетт Девіс грає стервозну кар’єристку в пізньому ефірі, деякі з тих думок повернулись, і вона завмерла, куснувши яблуко, вражена власною несправедливістю.
А голос, котрий не озивався більшу частину року, – не стільки голос сумління, скільки порівняльного досвіду – раптом заговорив: «Ти хочеш сказати, що
Синдром нерівного дихання. (Прим. ред.)
