кількох інших учителів, просто щоб мати з чим порівнювати. Один з них був Джин Седецкі, новий математик, зразу видно, досвідчений зануда. Інший, Джордж Раундз, негайно спробував полізти куди не треба. Вона дала йому ляпаса – а наступного дня йому стало нахабства підморгнути, проминаючи її в коридорі.
Але з Джонні було легко й весело. І він таки приваблював її фізично – хоч наразі вона й не могла сказати, наскільки сильно. Тиждень тому, після того як у п’ятницю їм дали вихідний для відвідування жовтневого з’їзду вчителів у Вотервіллі, він запросив її до своєї квартири на домашню вечерю зі спагеті. Поки соус булькав на плиті, він погнав за ріг по вино й повернувся з двома пляшками плодового. Як і оголошення походів до туалету, це теж якось було в стилі Джонні.
Після вечері вони подивилися телевізор і взялися цілуватись, і хто знає, куди це могло зайти, якби двійко його друзів, інструкторів з університету, не надійшли з заявою від викладацького складу про академічну свободу і не попросили Джонні подивитися й сказати, що він про неї думає. Він так і зробив, але з помітно меншим завзяттям, ніж звичайно. Вона помітила це і відчула потаємну, теплу втіху, а ще той біль у череслах – невтамовану жагу, котра теж її втішила, і того вечора вона не позбулася її через спринцювання.
Вона відвернулася від вікна й підійшла до канапи, на якій Джонні залишив маску.
– З Гелловіном, – пирхнула вона і трохи посміялася.
– Що? – гукнув Джонні.
– Кажу, що, як скоро не вийдеш, я піду без тебе.
– Уже скоро.
– Чудово!
Вона провела пальцем по джекіл-гайдівській масці – сумирний доктор Джекіл на лівій половині, недолюдок Гайд на правій. «Де ми будемо на День Подяки? – подумала вона. – А на Різдво?»
Від цієї думки нею пробіг веселий, збуджений дрож. Джонні їй подобався. Він абсолютно звичайний, милий хлопець.
Вона знову глянула на маску, на жахливого Гайда, що виростав з обличчя Джекіла, наче вузлувата карцинома. Її обробили флуоресцентною фарбою, щоб вона світилася в темряві.
Що в ньому звичайного? Нічого насправді. Якби він був такий звичайний, то чи намірився б надіти щось таке в школу і бути певним, що йому вдасться зберегти порядок у кімнаті для вільних уроків? І як виходить, що діти кличуть його Франкенштайном і все одно поважають? Що тут звичайного?
Джонні вийшов, проскочив крізь намистяну завіску, що відділяла спальню й ванну від вітальні.
«Якщо він захоче, щоб я лягла з ним сьогодні в ліжко, я погоджуся».
І то була дуже тепла думка, схожа на повернення додому.
– Чого це ти так усміхаєшся?
– Просто так, – сказала вона, кидаючи маску назад на диван.
– Ні, справді. Щось хороше?
– Джонні, – сказала вона, кладучи руку йому на груди й стаючи навшпиньки, щоб легенько поцілувати його. – Деякі речі ніколи не будуть розказані. Ходімо.
