травичці не було нічого важкого – найсильнішими там були дві «коричневі бомби», – але колектив батьків милих Сьюзі та Джимів радо зашле його ламати каміння в Портсмуті з поголеною головою.
– Я тебе не з’їм, – повторив Ґреґ. – Сподіваюся, ти згадаєш про це через кілька років, якщо мені в лапі застрягне колька… або якщо в мене знайдеться для тебе перспективна робота. Не забудеш?
Вдячність не належала до обмеженого каталогу людських емоцій Сонні Еллімана, але інтерес і цікавість серед них були. Він відчував до цього дядька, Стіллсона, одне і друге. Ота скаженість у його очах натякала багато на що, але аж ніяк не на нудьгу.
– Хто знає, де ми будемо через кілька років? – пробурмотів він. – Може, нас усіх уже не стане, дядьку.
– Просто не забувай про мене. Я не прошу більшого.
Сонні глянув на розбиту на друзки вазу.
– Не забуду, – сказав він.
1971 рік минув. Нью-гемпширські пляжні протести відгули своє, і бурчання власників закладів на першій лінії приглушувалося покращеним балансом на їхніх рахунках. Невідомий персонаж на ім’я Джордж Макґоверн до сміху рано оголосив про намір іти в президенти. Усі, хто стежив за політикою, знали, що кандидатом від Демократичної партії в 1972 році стане Едмунд Маскі, і були такі, хто вірив, що він таки зможе збити з ніг Троля з Сан-Клементе й покласти його на лопатки.
На початку червня, перед тим як школярі розійшлися на літо, Сара знову зустрілася зі студентом-юристом. Вона зайшла до магазину побутової техніки вибрати тостер, а він шукав подарунок батькам до річниці весілля. Він спитав, чи хотіла б вона піти з ним у кіно: до міста завітав новий Клінт Іствуд – Брудний Гаррі. Сара пішла. І вони вдвох добре провели час. Волтер Гезлетт відростив бороду і вже не так нагадував їй Джонні. По правді, їй ставало дедалі важче згадати, як саме Джонні виглядав. Його обличчя ясно приходило до неї тільки у снах, в яких він стояв перед «Колесом фортуни», стежив, як воно крутиться, його обличчя було холодним, а блакитні очі стемнішали до чудного і трохи лячного темно-фіолетового відтінку. Він стежив за «Колесом», ніби то був його власний заповідник.
Вони з Волтом почали бачитися дуже часто. З ним було легко. Він нічого не вимагав або, коли й вимагав, робив це настільки помірно й поступово, що це лишалося непомітним. У жовтні він спитав у неї, чи може подарувати їй невеличкий діамант. Сара спитала, чи можна подумати на вихідних. Тієї суботи вона поїхала до Медичного центру східного Мейну, отримала в реєстратурі спецперепустку з червоними краями й пройшла до інтенсивної терапії. Вона просиділа коло ліжка Джонні годину. Надворі завивав у темряві осінній вітер, обіцяючи холод, обіцяючи сніг, обіцяючи сезон смерті. До річниці ярмарку, «Колеса» і лобового зіткнення біля болота лишалося шістнадцять днів.
Вона сиділа, слухала вітер і дивилася на Джонні. Бинти зняли. Шрам на лобі починався за два сантиметри вище від правої брови й звивався вгору, заходячи у волосся. Саме волосся побілішало, від чого їй згадався вигаданий детектив з книжок Еда Макбейна про 87-му дільницю – його звали Коттон Гоуз. Сарині очі не б
