старших дітей на ігровому майданчику початкової школи Касл-Рока.
– Хочеш стати одним з гидкойобів і підхопити якусь їхню болячку? Хочеш, щоб він тобі почорнів? Щоб відгнив тобі? Га? Га? Га?
Вона почала трусити ним, а він – бурмотіти від страху. Навіть тоді вона була дебелою жінкою, цілим океанським лайнером, що домінує в морському пейзажі, а він тоді не був убивцею, не був гладеньким, а був малим хлопчиком, що бурмотів від страху, і його штука опала й намагалася втиснутися всередину тіла.
Вона тоді змусила його носити на штуці прищіпку для білизни аж дві години, аби він зрозумів, що приносять ті хвороби.
Біль був нестерпний.
Снігова хмарка пропливла далі. Він вигріб образ матері з думок – коли почувався добре, то міг зробити це без зусиль, а коли пригнічено й сумно – зовсім не міг.
Його штука зараз стояла.
Він глянув на годинник. 15:07. Кинув наполовину докурену цигарку на землю. Хтось надходив.
Він упізнав її. То була Альма, Альма Фречетт, із «Горнятка кави» через дорогу. Відбула зміну. Він знав Альму – ходив з нею на побачення кілька разів, добре її розважив. Повіз її до «Сереніті Гілл» аж у Нейплз. Вона добре танцювала. Як часто бувало з гидкойобами. Він був радий, що це Альма.
Вона була сама.
«Back in the US, back in the US, back in the USSR».
– Альмо! – гукнув він і помахав.
Вона трохи сполошилася, озирнулася й побачила його. Усміхнулась і підійшла до лавки, де він сидів, привіталася й назвала його на ім’я. Він підвівся, усміхаючись. Не переймався тим, чи ніхто не йде. Він недоторканний. Супермен.
– Чого ти так одягнувся? – спитала вона, дивлячись на нього.
– Гладенький, скажи? – мовив він, усміхаючись.
– Ну, я б не сказала, що прямо…
– Хочеш, щось покажу? – спитав він. – На сцені. Скажена штука.
– Що там?
– Ходи подивись.
– Гаразд.
Отак просто. Вона пішла з ним до сцени. Якби хтось надійшов, він ще встиг би все скасувати. Але нікого не було. Ніхто нікуди не йшов. Вони були на вигоні самі. Над ними хмурилося біле небо. Альма була невисокою дівчиною зі світло-білявим волоссям. Фарбованим білявим волоссям, він був певен того. Шльондри фарбують волосся.
Він вивів її на загороджену сцену. Кроки видобували з-під дощок порожні, мертві звуки. У кутку лежав перекинутий нотний пюпітр. Там же – порожня пляшка з-під бурбону «Чотири троянди». Сюди точно приходили гидкойоби.
– І що? – трохи здивовано спитала вона. Трохи нервово.
Убивця радісно всміхнувся і вказав ліворуч від пюпітра.
– Отам. Бачиш?
Вона простежила за його пальцем. На дошках лежав схожий на скинуту зміїну шкіру використаний презерватив.
Обличчя Альми натягнулось, і вона розвернулася, щоб піти, так різко, що майже проскочила повз убивцю.
– Це
