свої. Вона закрила Біблію, але її пальці забігали по боках сторінок, ніби прагнучи найшвидше повернутися до тієї колосальної арени спустошливої гіркоти, якою було життя Йова, бо в ньому було досить нещасть, щоб з ними можна було порівнювати її власні й синові.
– Я була з ним учора ввечері, – сказала Сара, від чого жінка знову підвела на неї осудливі очі.
Сара пригадала біблійну конотацію виразу «бути з кимось» і відчула, що шаріється. Жінка ніби читала її думки.
– Ми пішли на окружний ярмарок…
– Місце гріха і зла, – чітко мовила Вера Сміт.
– Востаннє тебе прошу, Веро, цить, – хмуро сказав Герб і ляпнув долоню зверху на жінчину. – Зараз, розумієш? Мені здається, що це порядна дівчина, і я не терпітиму, якщо ти її колупатимеш. Ясно?
– Місце гріха, – вперто повторила Вера.
– Ти замовкнеш?
– Пусти. Я хочу читати Біблію.
Він відпустив. Сара збентежилась і спантеличилася. Вера розгорнула Біблію й знову заходилася читати, ворушачи губами.
– Вера дуже засмучена, – сказав Герб. – Ми обоє засмучені. І ти теж, як видко.
– Так.
– Ви з Джонні добре вчора погуляли? – спитав він. – На ярмарку?
– Так, – сказала вона. Брехня і правда того слова геть переплуталися в її голові. – Добре, поки… ну, я з’їла поганий хот-доґ чи що. Ми були на моїй машині, і Джонні довіз мене додому, у Візі. Мені сильно крутило живіт. Він викликав таксі. Сказав, що сьогодні повідомить кого треба в школі про те, що я захворіла. То був останній раз, коли я його бачила.
Полилися сльози. Сара не хотіла плакати перед ними, особливо перед Верою Сміт, але зупинитися не могла. Вона видобула з сумочки паперову хустинку й приклала до обличчя.
– Ну-ну, – сказав Герб і обійняв її за плечі. – Ну-ну.
Вона плакала і в якийсь не дуже ясний спосіб розуміла, що йому теж кращає, коли є кого заспокоювати. Його дружина знайшла власну втіху в історії Йова, але він до неї не був долучений.
Кілька чоловік розвернулися, щоб поглипати. Крізь призму сліз вони здалися їй натовпом. Вона гірко розуміла, про що вони думають: «Краще вона, ніж я, краще вони всі троє, ніж я або мої, той хлопець, мабуть, помирає, хлопцеві, мабуть, голову розчавило, раз вона так побивається. Просто питання часу – а тоді надійде якийсь лікар, поведе їх у приватну кімнату й скаже, що…»
Вона здушила сльози та опанувала себе. Місіс Сміт сиділа з прямісінькою спиною, ніби прокинулася від нічного кошмару, і не помічала ані Сариних сліз, ані чоловікових намагань її заспокоїти. Вона читала Біблію.
– Будь ласка, – сказала Сара. – Скажіть, як він? Можна надіятися?
Перш ніж Герб відповів, озвалася Вера. Її голос був сухим розрядом вироку:
– Надіятися треба на Господа, дівонько.
Сара побачила тривожний спалах в очах Герба й подумала: «Він думає, що вона збожеволіла. Може, так і є».
Довгий день перетікав у вечір.
