Усмішку Вери Сміт для Маловірних і Впертих Чоловіків.
Бувши на очікуванні на телефоні о другій ночі, він не знав, чи витримає саме той різновид усмішки.
У телефоні знову клацнуло, а тоді інший, старіший чоловічий голос мовив:
– Алло, містер Сміт?
– Так, хто це?
– Вибачте, що вам довелося чекати, сер. Це сержант Меґґс із поліції штату, відділ Ороно.
– Мій син? Щось із моїм сином?
Він осів на стільчик у телефонному кутку, не усвідомлюючи цього. Раптом відчув слабкість у всьому тілі.
Сержант Меґґс сказав:
– У вас є син Джон Сміт? Без другого імені?
– Він здоровий? Що з ним?
Кроки на сходах. Вера стала поруч. Одну мить вона виглядала спокійною, а тоді вчепилася в слухавку, мов тигриця.
– Що сталося? Що з моїм Джонні?
Герб висмикнув у неї слухавку, надламавши їй ніготь. Твердо глянувши на неї, сказав:
– Я розберуся. – Слова, що падали з його губ, були наче вкриті новокаїном. – У мене є син Джон Сміт, без другого імені, так. Він живе в Клівз-Міллзі. Викладає там у старшій школі.
– Він потрапив в автомобільну аварію, містере Сміт. Його стан надзвичайно важкий. Мені дуже прикро приносити вам цю звістку. – Інтонації Меґґса були формальні, вивірені.
– Боже мій, – сказав Герб.
Його думки закрутилися вихором. Колись в армії один великий злий білявий хлопець із півдня на ймення Чайлдресс вибив з нього весь дух позаду бару в Атланті. Герб тоді почувався саме так – знесиленим, з розтоптаними думками, що злиплися в один нікчемний брудний кавалок.
– Боже мій, – сказав він ще раз.
– Він помер? – спитала Вера. – Він помер? Джонні помер?
Герб прикрив слухавку.
– Ні, – сказав. – Не помер.
– Не помер! Не помер! – закричала вона і з лунким гупом упала на коліна біля телефонного кутка. – Господи, ми сердечно дякуємо Тобі й благаємо, щоб ти показав свою ніжну турботу і милість до нашого сина, заступив його своєю люблячою рукою, просимо в ім’я Твого єдиного сина Ісуса і…
– Веро, закрий рота!
На мить вони замовкли всі троє, ніби задумавшись над світом і його не завжди щасливими порядками: Герб, що втиснувся на лавку в телефонному кутку, ледве запхнувши коліна під столик з букетом пластикових квітів, що стирчав йому в обличчя; Вера, що притулилася колінами до ґраток на каміні в коридорі; невидимий сержант Меґґс, котрий через слухові органи чуття спостерігав за цією чорною комедією.
– Містер Сміт?
– Так. Я… перепрошую за галас.
– Цілком зрозуміло, – сказав Меґґс.
– Мій син… Джонні… Він їхав у своєму «фольксвагені»?
– Смерть на колесах, смерть, ці маленькі «бітли» просто смерть на колесах, – бубоніла Вера. Її обличчям струменіли сльози, стікаючи з твердої гладенької поверхні нічної маски,
