тебе треба доправити до лікарні, – сказав він. – Якщо це сальмонела, то все може бути серйозно.
– Ні, мені краще. Я просто хочу доїхати додому й заснути, а тоді прокинутися рівно на стільки, щоб зателефонувати до школи, сказати, що я захворіла, і лягти спати далі.
– Не переймайся тим, щоб прокинутися. Я перекажу, що тебе не буде, Саро.
Вона вдячно глянула на нього.
– Справді?
– Аякже.
Вони вже прямували до головного шосе.
– Мені так шкода, що я не можу повернутися з тобою до твоєї квартири, – сказала Сара. – Справді й щиро.
– Не твоя провина.
– Звісно, моя. З’їла поганий хот-доґ. Безталанна Сара.
– Я кохаю тебе, Саро, – сказав Джонні.
Він сказав це вголос, тож слова вже не можна було забрати назад, вони зависли між ними в рухомій машині й чекали, що з ними робитимуть далі.
Вона зробила все, що могла.
– Дякую тобі, Джонні.
Далі вони їхали в затишній тиші.
Розділ другий
Уже була майже північ, коли Джонні завів універсал до її під’їзної дороги. Сара дрімала.
– Гей, – сказав він, заглушив двигун і легенько її поштовхав. – Вже приїхали.
– О… добре. – Вона сіла рівно й тісніше загорнулася в куртку.
– Як ти?
– Краще. Живіт болить, спина ниє, але краще. Джонні, можеш забрати машину в Клівзі.
– Ні, краще не треба, – сказав він. – Хтось побачить її припаркованою біля мого будинку на всю ніч. Таких чуток нам не треба.
– Але я збиралася приїхати до тебе…
Джонні всміхнувся.
– І тоді воно було б варте ризику, навіть якби нам довелося йти пішки три квартали. Крім того, я хочу, щоб у тебе була машина, якщо ти передумаєш про лікарню.
– Не передумаю.
– Але це можливо. Можна зайти до тебе викликати таксі?
– Звісно, що можна.
Вони ввійшли, і Сара ввімкнула світло, а тоді на неї знову напали дрижаки.
– Телефон у вітальні. Я приляжу й накриюся ковдрою.
Вітальня була невелика й функціональна, і від казармового вигляду її рятували тільки крикливі завіски на вікнах – психоделічні за кольором і візерунком квіти, – а також ряд плакатів на одній стіні: Ділан у Форест-Гіллз, Баез у «Карнеґі-голлі», «Jefferson Airplane» у Берклі, «The Byrds» у Клівленді.
Сара лягла на канапу й підтягла ковдру до підборіддя. Джонні дивився на неї по-справжньому стурбовано. Вона побілішала на лиці мов папір, за винятком темних кіл під очима. Виглядала надзвичайно хворою.
– Може, мені краще переночувати тут, – сказав він. – На випадок, коли щось трапиться…
– Наприклад, тріщинка в моєму хребті, завтовшки у волосину? – Вона пригнічено усміхнулася.
– Ну, знаєш. Буває.
Зловісне бурчання в животі вирішило за неї. Вона твердо
