може бути між зірками, спробуй удачу, один раз – фарт, другий – вже не жарт, гей-гей-гей. Воно крутилось оберт за обертом, червоне і чорне, вказівник цокав, а хлопець напружував очі, щоб побачити, чи не підійде він до подвійного зеро, сектор закладу, виграш закладу, всі програли, заклад виграв. Він напружував зір, але колесо зникло. Лишилися тільки чорнота і космічна порожнеча, заперечення, любий друже, вакуум. Холодний лімб.
Джонні Сміт залишався в ньому дуже, дуже довго.
Розділ третій
Десь після другої години ночі 30 жовтня 1970 року у вітальні на першому поверсі будиночка, що стояв десь на сто п’ятдесят миль південніше від Клівз-Міллза, задзвонив телефон.
Герб Сміт сів у ліжку, дезорієнтований, наполовину витягнутий з-за порога сну, покинутий у його дверях, розім’яклий і розгублений.
Приглушений подушкою Верин голос поруч:
– Телефон.
– Ага, – сказав він і махом устав з ліжка.
Герб був широкоплечим і дебелим чоловіком наприкінці п’ятого десятка, наразі одягненим у нижню частину блакитної піжами. Він увійшов до вітальні другого поверху й увімкнув світло. Там, унизу, продовжував дзеленчати телефон.
Він спустився до того, що Вера називала «телефонним куточком». Той був обладнаний телефоном і дивним маленьким столиком-стільцем, котрий вона взяла за купони, які накопичила десь три роки тому. Герб від самого початку відмовлявся довіряти йому свої сто десять кілограмів. Він говорив по телефону стоячи. Шухляда столика-стільця була заповнена журналами «Верхня кімната», «Рідерз Дайджест» і «Доля».
Герб потягнувся до телефона, тоді дав йому подзвонити ще раз.
Дзвінок посеред ночі зазвичай означає одне з трьох: старий друг налигався до всирачки й вирішив, що ти будеш радий почути його о другій ночі; хтось помилився номером; погані новини.
Сподіваючись на другий варіант, Герб підняв слухавку.
– Алло?
Рипучий чоловічий голос повів:
– Це будинок Герберта Сміта?
– Так.
– З ким я говорю?
– Я Герб Сміт. Що…
– Почекаєте секунду?
– Так, але…
Пізно. У його вусі приглушено стукнуло, ніби співрозмовник на іншому кінці дроту впустив на підлогу черевик. Його поставили на очікування. З багатьох речей, за які він не любив телефон (поганий зв’язок, школярі з розіграшами, що питають, чи є в наявності «Принц Альберт» у коробці, а коли чують, що є, то пирхають і кажуть: «Ну то краще випустіть його»), оператори, схожі на комп’ютери, і слизькі типи, які намагаються продати передплату на журнали, – найбільше він не любив, коли його ставили на очікування. Одна з тих підступних речей, котрі за останній десяток років проникли в сучасне життя майже непоміченими. Колись давно парубок на іншому кінці просто сказав би: «Побудьте трохи на дроті, добре?» – і поклав би свою слухавку на стіл. Принаймні в ті часи можна було розчути далеку розмову,
