будь ласка, замовкни вже!
– Для цього краще зателефонуйте до лікарні, – обережно сказав Меґґс. – Я отримаю повний звіт за кілька годин.
– Гаразд. Гаразд.
– Містере Сміт, вибачте, що довелося телефонувати вам посеред ночі з такими поганими новинами…
– Поганими, це точно, – сказав він. – Мені треба дзвонити в лікарню, сержанте Меґґс. До побачення.
– До побачення, містере Сміт.
Герб поклав слухавку й тупо вирячився на телефон. «Бах – і сталося, – подумав він. – Хто б подумав. Джонні».
Вера знову вискнула, і він з тривогою дивився, як вона хапає цілі жмути волосся і смикає себе за них.
– Це кара! Це кара за те, як ми живемо, за гріх, за щось таке! Гербе, стань зі мною на коліна…
– Веро, треба дзвонити до лікарні. Я не хочу робити це на колінах.
– Помолімося за нього… Пообіцяймо виправитися… Якби ж ти частіше ходив зі мною до церкви, я знаю… Може, це твої сигари, твоє пиво з тими після роботи… Лайка… Поминання імені Божого всує… Кара… це кара…
Він поклав долоні їй на обличчя, щоб зупинити це дике, важке метання туди-сюди. Дотик до нічного крему був неприємний, але він не прибрав рук. Відчув жаль до неї. Останні десять років його жінка ходила в сірій зоні між вірністю своєму баптизму і тим, що він вважав легкою релігійною манією. Через п’ять років після народження Джонні лікар знайшов кілька доброякісних пухлин у її матці й вагінальному каналі. Їх видалення стало на заваді надіям на другу дитину. Ще через п’ять років інші пухлини зробили необхідною радикальну гістеректомію. Тоді в неї все справді почалося – глибокі релігійні почуття, що сплелися з іншими віруваннями. Вона жадібно читала брошури про Атлантиду, космічні кораблі з небес, раси «чистих християн», котрі могли жити в надрах землі. Читала журнал про паранормальне «Доля» майже так само часто, як Біблію, і раз по раз використовувала одне, щоб пролити більше світла на інше.
– Веро, – сказав він.
– Ми виправимося, – шепотіла вона й благально дивилася на нього. – Виправимося, і він житиме. От побачиш. Побачиш…
– Веро.
Вона замовкла. Дивилася на нього.
– Зателефонуймо до лікарні й спитаймо, наскільки воно погано, – ніжно сказав він.
– Г-г-гаразд. Так.
– Можеш посидіти отам на сходах і помовчати?
– Я хочу помолитися, – по-дитячому сказала вона. – Ти мене не зупиниш.
– Я й не хочу. Якщо ти молитимешся мовчки.
– Так. Мовчки. Гаразд, Гербе.
Вона пішла до сходів, сіла й тісно загорнулася в халат. Склала долоні, і її губи заворушилися. Герб зателефонував до лікарні. Через дві години вони вже їхали на північ майже порожнім мейнським платним шосе. Герб сидів за кермом їхнього фордівського універсала 1966 року. Вера сиділа на пасажирському місці з прямою, мов стріла, спиною. На колінах тримала Біблію.
