виглядом. – У кожного буває коли-не-коли. Як на перегонах, чи за блек-джеком, чи просто коли підкидаєш монетку.
– Ні, – сказала вона.
– М?
– Не думаю, що в кожного коли-не-коли буває. Це було майже моторошно. Я… трохи злякалася.
– Справді?
– Так.
Джонні зітхнув.
– У мене інколи бувають такі чуття, от і все. Скільки себе пам’ятаю, відколи був малим. Я завжди добре вмів знаходити те, що люди губили. Як-от із Лізою Шуман у школі. Знаєш цю дівчину?
– Маленьке сумне мишенятко Ліза? – Вона всміхнулася. – Знаю. Вона прилітає на хмарі розгубленості на мій курс ділової граматики.
– Вона загубила шкільний перстень, – сказав Джонні. – І через це прийшла до мене в сльозах. Я спитав, чи дивилася вона в кутках на верхній полиці її шафки. Просто здогад. Але перстень був саме там.
– І ти завжди вмів робити отаке?
Він засміявся й похитав головою.
– Майже ніколи. – Усмішка трохи сіпнулася. – Але сьогодні чуття було сильне, Саро. Я мав те колесо… – Він м’яко стиснув кулаки й тепер дивився на них, насупившись. – Я мав його просто в руках. І воно викликало в мене до сказу дивні асоціації.
– Які?
– Гума, – повільно мовив він. – Палена гума. І холод. Лід. Чорний лід. Ось що було під моїми думками. Бозна-чому. І ще лихе відчуття. Схоже на засторогу.
Вона пильно дивилася на нього й нічого не казала. Його обличчя потроху вияснилося.
– Але все вже минулося, хоч би що то було. Мабуть, що й нічого.
– То була удача на п’ятсот з гаком доларів, – сказала вона.
Джонні засміявся й кивнув. Він більше не балакав, і вона дрімала, втішена з того, що він при ній. Вона знов пробудилася, коли на стіну полилося світло фар з вулиці. Його таксі.
– Я подзвоню, – сказав він і ніжно поцілував її чоло. – Ти точно не хочеш, щоб я посидів?
Раптом їй захотілося саме цього, але вона похитала головою.
– Дзвони, – сказала вона.
– На третьому уроці, – пообіцяв він і пішов до дверей.
– Джонні?
Він розвернувся.
– Я кохаю тебе, Джонні, – сказала вона, і його обличчя освітилося.
Він послав їй повітряний цілунок.
– Одужуй, – сказав він, – а тоді поговоримо.
Вона кивнула, але наступного разу їй випало говорити з Джонні Смітом аж через чотири з половиною роки.
– Не проти, якщо я сяду спереду? – спитав Джонні водія таксі.
– Нє. Тільки не стукай коліном об лічильник. Тендітна штука.
Джонні з певним зусиллям просунув свої довгі ноги під лічильником і гупнув дверцятами. Водій, середнього віку, лисий, із черевцем, опустив прапорець, і таксі поїхало вздовж Флеґґ-стріт.
– Куди?
– Клівз-Міллз, – сказав Джонні. – На Мейн-стріт. Я покажу дорогу.
– Тоді
