щоб звикнути. Тож я сказав їй, що вона може зустріти прийдешнє вдома так само, як і тут. Я… – Він замовк, ніби засоромившись, тоді кахикнув і повів далі: – Мені треба вертатися до роботи. У мене замовлення. Я уклав угоди…
– Звісно, аякже. – Вона помовчала. – А що у вас зі страхуванням? Тобто тут, напевно, треба мати цілий банк… – Настала її черга соромитися.
– Я поговорив з містером Пелсеном, вашим заступником директора в Клівз-Міллзі, – сказав Герб. – У Джонні був стандартний «Блакитний хрест», а не той новий пакет «Мейджор медикал». Та й «Блакитний хрест» щось покриє. І в нас із Верою є заощадження.
Сарине серце затнулося. «В нас із Верою є заощадження». Скільки одна ощадна книжка може протриматися проти видатків у двісті чи й більше доларів на день? І задля якої мети? Щоб трохи довше протримати Джонні, мов якусь нечутливу тварину, що бездумно дзюрить у трубку і доводить батька й матір до банкрутства? Щоб його стан довів матір до сказу через невтілену надію? Сара відчула, як по щоках ковзнули сльози, і вперше – але не востаннє – зрозуміла, що бажає Джонні померти і знайти спокій. Частина її збурилася від такої жахливої думки, але та не зникла.
– Я хочу вам усього найкращого, – сказала Сара.
– Я знаю, Саро. Ми теж зичимо тобі найкращого. Ти писатимеш?
– Аякже.
– І приїзди навідай нас, як зможеш. Павнел не так далеко. – Він повагався. – Схоже, Джонні вибрав собі правильну дівчину. Усе було доволі серйозно, га?
– Так, – сказала Сара. Сльози не зупинялись, і той минулий час дієслова теж не пролетів повз її вуха. – Так і було.
– Бувай, люба.
– Бувайте, Гербе.
Вона поклала слухавку, потримала її секунду-дві, а тоді набрала номер лікарні й спитала про Джонні. Змін не було. Вона подякувала медсестрі з інтенсивної терапії й заходилася сновигати квартирою. Подумала, як Бог посилає цілий флот летючих тарілок, щоб підібрати вірних і підкинути до Оріона. Виглядало все так само логічно, як і те, що Бог здурів, покалічив Джонні Смітові мозок і поклав його в кому, котра, певно, ніколи не закінчиться – хіба що його несподіваною смертю.
Їй треба було перевірити купу учнівських творів. Вона заварила чаю і сіла за них. Якщо й можна виділити одну мить, коли Сара Брекнелл знову взяла повіддя свого життя після Джонні в руки, то була вона.
Розділ четвертий
Убивця був гладенький.
Він сидів на лавці в міському парку коло відкритої сцени, курив «мальборо» й мугикав пісню з «Білого альбому» «The Beatles»: «You don’t know how lucky you are, boy, back in the, back in the, back in the USSR…»
Він ще не був убивцею по-справжньому. Але воно, вбивство, сиділо в його думках уже давно. Свербіло, свербіло йому, але не лютувало. Він почувався доволі оптимістично. Час правильний. Не треба перейматися, що тебе впіймають. Не треба перейматися про прищіпку. Бо він гладенький.
З неба почав сипати сніжок. Було 12 листопада 1970 року, і за сто шістдесят миль на північний схід від цього
