малих бейсболістів і дуже добре вправляється.
Елліман, вочевидь, знудився. Ґреґ раптом скинув черевики зі столу й гупнув ними об підлогу, а тоді схопив вазу з логотипом Університету Нью-Гемпширу й метнув її повз Сонні. Вона свиснула в трьох сантиметрах від його носа, пролетіла через усю кімнату й розлетілася об бюро, що стояло в кутку. Елліман уперше наполошився. І на мить обличчя цього старшого, мудрішого Ґреґа Стіллсона стало обличчям молодшого чоловіка, убивці собак.
– Краще слухай, коли я говорю, – тихо сказав він. – Тому що ми тут обговорюємо твою кар’єру на наступні років десять. І якщо ти не дуже цікавишся кар’єрою, в якій вибиватимеш на номерних знаках дурні написи, то краще слухай уважно, Сонні. Вдай, що ти знову вперше прийшов до школи, Сонні. Тобі дуже треба зрозуміти все правильно і з першого разу, Сонні.
Елліман подивився на уламки вази, а тоді знову на Стіллсона. Нелегкий спокій змінився справжньою цікавістю. Йому вже давненько не бувало аж так цікаво. Він поїхав по пиво, бо знудився. Поїхав один, бо знудився. І коли цей здоровань зупинив його блакитною мигалкою на панелі свого «універсала», Сонні Елліман вирішив, що матиме справу ще з одним карикатурним місцевим помічником шерифа, який захищає свою територію і робить стійку на великого та злого байкера на прокачаному «гарлі-девідсоні». Цей тип інакший. Він… він…
«Скажений! – зрозумів Сонні й відчув радість од цього відкриття. – У нього тут дві нагороди за допомогу громаді, фото з ротаріанцями та “Левами”, і він віцепрезидент джейсійців у цьому засраному містечку, а наступного року стане президентом, але ж він скажений, як та всрана блоха!»
– Гаразд, – сказав він. – Я уважно слухаю.
– У мене була доволі смугаста кар’єра, можна так сказати, – повів Ґреґ. – Бувало, я злітав, але бувало, що й падав. Кілька разів зачіпав плечем закон. Що я хочу цим сказати, Сонні, то це те, що у мене до тебе немає жодних упереджень. На відміну від місцевих. Вони прочитали в «Юніон Лідері», що ти й твої дружки-байкеренята роблять у Гемптоні цього літа, і їм хочеться каструвати вас усіх іржавою бритвою «жилетт».
– Це не «Чортова дюжина», – сказав Сонні. – Ми приїхали сюди з дальших кутків штату Нью-Йорк, щоб трохи повалятися на пляжі, дядьку. Ми у відпустці. Громити кантрі-шинки – не наш стиль. Там зараз рвуть собі сраку «Ангели пекла» і відділення «Чорних вершників» з Нью-Джерсі, але знаєш, кого там найбільше? Діток з коледжу. – Губа Сонні вигнулась. – Але в газеті цього не пишуть, га? Вони скоріше звернуть усе на нас, ніж на милих Сьюзі та Джимів.
– Ви колоритніші, – м’яко сказав Ґреґ. – І Вільям Льоб із «Юніон Лідера» не любить байк-клубів.
– Гад голомозий, – пробурмотів Сонні.
Ґреґ висунув шухляду й дістав пласку пляшечку бурбону «Лідер».
– Я за це вип’ю, – сказав він. Тоді з хрустом скрутив кришку й випив половину одним ковтком. Сильно видихнув, протер змоклі очі й простягнув бурбон через стіл.
