style="font-size:15px;"> Повісивши слухавку, Рейчел визирнула з вікна й постаралася не заплакати. Закусила губу – сильно, до крові.
До Дарема вона поїхала в суботу на початку жовтня. Більшу частину своєї історії Дарем був фермерським поселенням, і вздовж вузьких ґрунтових доріг, якими вона їхала, регулярно траплялися великі старі дерева, вицвілі червоні сараї і поодинокі кози. У повітрі пахло деревним димом і яблуневим садом неподалік.
Морін Вайдермен-Джеймс відчинила двері скромного будинку на Ґорем-лейн. Вона була гарною із себе жінкою у великих круглих окулярах, які підкреслювали спокійну, але проникливу цікавість у її світло-карих очах. Її каштанове волосся руділо біля коренів, а на скронях і над чолом сивіло і було зібране в неохайний хвіст. На Морін була червоно-чорна робоча сорочка навипуск, чорні легінси, ноги в неї були босі, а коли вона всміхнулась, усмішка осяяла її лице світлом.
– Рейчел, – промовила вона з тією самою сумішшю полегшення і фамільярності, з якою розмовляла телефоном. Завдяки цьому Рейчел утвердилася в неприємному здогаді: за ці десятиліття Морін не раз і не двічі вимовляла її ім’я. – Заходьте.
Вона відступила вбік, і Рейчел увійшла до будинку, схожого на оселю двох науковців: книжкові шафи в передпокої, уздовж усіх стін вітальні, під вікном у кухні; яскраві стіни, на яких фарба подекуди облупилася, та її так і не оновили; фігурки й маски з країн третього світу в різних положеннях; гаїтянські картини на стінах. Упродовж материної кар’єри Рейчел побувала в десятках таких осель. Вона знала, які платівки стоятимуть на вбудованій поличці у вітальні, яких журналів буде найбільше в кошику в убиральні, знала, що радіо в кухні буде налаштоване на NPR[6]. Вона миттю відчула себе як удома.
Морін підвела Рейчел до розсувних дверей у задній частині будинку. Піднесла руки до місця з’єднання їхніх половинок і озирнулася через плече.
– Готові?
– Хто може бути готовий до такого? – визнала Рейчел із відчайдушним смішком.
– У вас усе буде гаразд, – тепло сказала Морін, але Рейчел при цьому зауважила в її очах смуток. В одному вони, може, і підійшли впритул до початку, та в іншому водночас дійшли до кінця. Рейчел не знала, чи викликаний її смуток саме цим, але підозрювала це. У їхньому житті вже нічого не буде так, як раніше.
Він стояв посеред кімнати й повернувся, коли двері відчинилися. Вдягнений він був подібно до дружини – тільки замість легінсів на ньому були сірі джинси. Його робоча сорочка теж була картата, вдягнена навипуск, поверх білої футболки, і не застебнута на ґудзики. Кілька богемних дрібничок: маленька срібна сережка-обруч у лівій мочці вуха, три темних мотузяних браслети на лівому зап’ястку, масивний годинник із товстим чорним шкіряним ремінцем на правому. Його лиса голова виблискувала. Борода була охайніша, ніж на знімках, які вона знайшла в інтернеті, а на вигляд він здавався старшим: очі запали трохи сильніше, а лице ще трохи обвисло. Він був вищий на зріст, аніж вона очікувала,
