то що?
Вона опанувала себе лише за хвилину.
– Він би відчув розчарування.
– Розчарування?
Рейчел на мить зазирнула їй у вічі.
– Огиду.
За вікном вулиці потемніли, неначе сонце затулило щось величезне й потойбічне, кинувши свою тінь на все місто. Дощ полився раптово. Грім прогримів, як шини важких вантажівок по старому мосту. Десь далеко спалахнула блискавка.
– Чому ви всміхаєтеся? – спитала Тесс.
– А я всміхалася?
Вона кивнула.
– Моя мати теж так казала, особливо в такі дні, як сьогодні. – Рейчел підібгала під себе ноги. – Вона казала, що сумує за його запахом. Коли я вперше спитала її, що це означає, чим він пахнув, вона заплющила очі, понюхала повітря і сказала: «Блискавкою».
У Тесс злегка округлились очі.
– Ви пам’ятаєте, щоб від нього так пахло?
Рейчел похитала головою.
– Від нього пахло кавою. – Вона стежила поглядом за бризканням дощових крапель за вікном. – Кавою і вельветом.
Після того першого нападу паніки й легкої агорафобії вона прийшла до тями наприкінці весни 2002 року. Натрапила на хлопця, який попереднього семестру разом із нею ходив на «Передову методику досліджень». Звали його Патрік Менніон, і він був незмінно делікатний. Він був якийсь пухкенький і мав неприємну звичку примружуватися, не розчувши чогось як слід, а таке бувало часто, бо в дитинстві він після нещасного випадку під час катання на санчатах утратив п’ятдесят відсотків слуху на праве вухо.
Патові Менніону не вірилося, що Рейчел розмовляла з ним і після того, як тема їхнього єдиного спільного предмета вичерпалася. Не вірилося, що вона запропонувала йому сходити разом випити. А коли вона, кілька годин по тому опинившись у його квартирі, потягнулася до пряжки на його паску, його обличчя набуло такого виразу, наче він позирнув на небо, щоб побачити, чи немає хмар, і уздрів, як угорі пролітають янголи. Приблизно такий вираз мало його обличчя до кінця їхніх стосунків, які протривали два роки.
Коли вона таки з ним розійшлася – надзвичайно обережно, мало не запевнивши його, що це рішення було обопільним, – він глипнув на неї з дивною спаплюженою гідністю і промовив:
– Раніше я ніколи не розумів, чому ти зі мною. Ну, тобто ти ж розкішна, а я… ні.
– Ти…
Пат підняв руку, зупиняючи її.
– А тоді, місяців із шість тому, до мене якось дійшло: для тебе головне – не любов, а безпека. І я збагнув, що рано чи пізно ти мене кинеш, поки тебе не кинув я, тому що – і це якраз найважливіше, Рейч, – я б ніколи тебе не кинув. – Він обдарував її прекрасною вимученою усмішкою. – І для цього я був потрібен від самого початку.
Після аспірантури вона провела один рік у Вілкс-Баррі, що в Пенсильванії, працюючи в «Таймс лідер», а тоді повернулася до Массачусетсу та швидко перейшла до відділу основних статей «Петріот леджер» у Квінсі; там її матеріал про расові перевірки, якими займалось управління поліції Гінґема, здобув певне визнання та привернув
