без відповідей, і хаос у самісіньких основах, який набував стількох подоб – сексуальної, емоційної, психологічної, моральної, – що швидко перетворився на спільний досвід, який об’єднував усіх.
«Ми всі загубились», – усвідомила Рейчел і заповзялася по змозі перев’язати рану самій собі й більше ніколи її не колупати.
Тієї осені вона натрапила в одному з материних щоденників на два речення, які наступні кілька тижнів щовечора повторювала про себе перед сном.
«Джеймс, – писала її мати, – ніколи не був призначений для нас».
«А ми ніколи не були призначені для нього».
2. Блискавка
Перша в житті панічна атака спіткала Рейчел восени 2001 ро- ку, відразу після Дня подяки. Ідучи вздовж Крістофер-стріт, вона проминула жінку, свою ровесницю, що сиділа на чавунному ґанку під арковим входом до житлового кооперативу. Жінка ридала, затуливши лице руками, що в тодішньому Нью-Йорку не було дивовижею. Люди ридали в парках, убиральнях і потягах метро на лінії А; хтось тихо, а хтось – завзято й голосно. Це було повсюди. Проте все одно треба було питати, все одно треба було перевіряти.
– Ви в нормі? – Рейчел потягнулася до жінки, щоб її торкнутися.
Жінка відсахнулася.
– Що ви робите?
– Перевіряю, чи в нормі ви.
– У мене все гаразд. – Обличчя в жінки було сухе. Вона курила цигарку, якої Рейчел досі не помічала. – А ви в нормі?
– Атож, – відказала Рейчел. – Я просто…
Жінка простягнула їй кілька носовичків.
– Та нічого. Дайте собі волю.
Обличчя в жінки було сухе, а очі не червоніли. Вона не затуляла обличчя. Вона курила цигарку.
Рейчел узяла носовички. Промокнула обличчя, намацала потік на ньому, намацала сльози в себе під носом, що скрапували з її щелепи й підборіддя.
– Та нічого, – повторила жінка.
Дивилася вона на Рейчел так, наче то було не нічого, аж ніяк не нічого. Вона глянула на Рейчел, а тоді – поза Рейчел, неначе сподіваючись, що її врятують.
Рейчел кілька разів промимрила «дякую» й пошкандибала геть. Дісталася рогу Крістофер-стріт і Вігокен-стріт. На світлофорі простоював червоний фургон. Його водій витріщився блідими очима на Рейчел. Усміхнувся їй жовтими від нікотину зубами. Тепер із неї лилися не лише сльози, а й піт. Горло в неї зімкнулося. Вона знала, що задихається, хоча того ранку нічого не їла. Вона не може дихати. Дихати, блін, не може! Горло не розмикається. І вуста теж. Треба розкрити рота.
Водій вийшов із фургона. Підійшов до неї, світлоокий, із блідим хижим обличчям, коротко постриженим рудим волоссям, а коли він дістався її…
Він був чорношкірий. І трохи огрядний. Зуби мав не жовті, а білі, як копіювальний папір. Він став біля неї на коліна (коли вона встигла сісти на тротуар?) зі страхом у великих карих очах.
– Вам недобре? Міс, може, мені комусь зателефонувати? Встати можете? Отак, отак. Візьміть мене за руку.
Вона
