мало добрих спогадів, а ще завжди здавалося, ніби в ньому живуть привиди. («Але це привиди викладачів, – казала її мати, коли з віддаленого кінця коридору долинало непоясненне рипіння чи на горищі щось гупало. – Мабуть, читають собі Чосера й попивають трав’яний чай».)
Щоденники лежали не на горищі. Вони лежали у скрині в підвалі, під недбало запакованими іноземними виданнями «Сходів». То були розліновані зошити із записами, безладність яких дорівнювала організованості її матері у повсякденному житті. Половина з них не мала дат; також її мати могла не писати по кілька місяців, а якось навіть не писала цілий рік. Найчастіше вона писала про страх. До «Сходів» цей страх був пов’язаний із фінансами: роботою викладачки психології вона ніколи не зароблятиме достатньо, щоб погасити свої кредити на навчання, уже не кажучи про те, щоб послати доньку до годящої приватної школи, а потім – до годящого вишу. Після того як її книжка опинилась у списках національних бестселерів, вона боялася, що більше ніколи не напише гідного тексту. Також вона боялася, що їй дорікнуть за ходіння в новому вбранні короля, за шахрайство, яке буде викрито, коли вона опублікується знову. Цей страх виявився пророчим.
Але здебільшого вона боялася за Рейчел. Рейчел побачила, як виросла на тих сторінках із галасливого, радісного, часом дратівного приводу для гордощів («Їй властива його жага до гри… У неї таке прекрасне й великодушне серце, що мені лячно думати, що з ним зробить світ…») у безнадійну бунтарку, яка руйнувала саму себе («Мене не так бентежить її самокатування, як нерозбірливість в особистому житті: на Бога, їй же лише тринадцять… Вона стрибає в темні води, а потім скаржиться на глибину, але у стрибку звинувачує мене»).
П’ятнадцять сторінок по тому вона натрапила на таке: «Це ганебно, та я мушу визнати: я була незадовільною матір’ю. Ніколи не могла витерпіти недорозвиненості лобової частки мозку. Я забагато гарикаю, зачіпаю за живе тоді, коли маю бути взірцем терпіння. На жаль, вона виросла з безцеремонною редукціоністкою. І без батька. І через це всередині неї з’явилася дірка».
За кілька сторінок її мати повернулася до цієї теми. «Боюся, вона змарнує життя, шукаючи, чим заповнити цю діру, шукаючи скороминущого, нікчемних дрібничок для душі, псевдонаукових методів терапії, самолікування. Вона вважає себе бунтівною і безжурною, та їй властива лиш одна із цих рис. Їй потрібно дуже багато».
Ще за кілька сторінок, у записі без дати, Елізабет Чайлдс зізналася: «Зараз вона лежить і не встає, хворіючи в чужому ліжку, і докучливіша, ніж зазвичай. Ізнову звучить нав’язливе запитання: “Хто він, мамо?” Вона здається дуже тендітною – крихкою, сльозливою та кволою. Їй, моїй безцінній Рейчел, властиві багато чудових рис, але вона не сильна. Якщо я скажу їй, хто такий Джеймс, вона його відшукає. Він розіб’є їй серце. А чому я маю давати йому таку владу? Нащо дозволяти йому тепер, коли минуло стільки часу, її кривдити? Витирати ноги об її прекрасне понівечене серце? Сьогодні я його бачила».
Рейчел, яка сиділа на передостанній сходинці перед підвалом, затамувала подих. Вона стиснула краї щоденника,
