повільно підвівся й почав уважно слухати. Від емоцій, які відобразилися на його обличчі, мені стало страшно. Я теж підвелася та схвильовано подивилася на нього.
– Що? – крикнув чоловік і прикрив рота рукою. – Ти впевнений, що це його автомобіль? Із ними все добре?
Я зрозуміла: сталося щось погане. Серце ледь не вистрибувало з грудей від хвилювання. Боюся… Страшенно боюся за нього.
– Що таке? – Олегова мама підійшла до свого чоловіка.
– На перехресті неподалік звідси сталася аварія. Схоже, це автомобіль нашого сина, і… – він подивився на мене, – твоя мама, на жаль…
– Що? – тихо запитала я й підійшла до нього.
– Вона померла на місці, – сказав чоловік і поклав руку мені на плече. – Твого батька й Олега зараз везуть у лікарню. Стан критичний, але надія…
– Це неправда! – не повірила я й захитала головою. – Не може бути. Це… Ні… Неправда…
– Марто, я розумію, тобі важко, але нам варто поїхати в лікарню. – Він обійняв мене, і я заплакала, уткнувшись обличчям у його плече.
Як же так? Моя мама, моя люба матуся померла. Хіба може бути ще жахливіше? А батько? Господи… А Олег? Усвідомлення того, що їхнє життя під загрозою, пройняло мене, наче струм.
– Мій синочок? – заридала Діна Василівна. – Чого ти стоїш? Поїхали в лікарню!
Ми їхали дуже швидко. Я ніяк не могла заспокоїтись. Подивилася в небо, коли вийшла з автомобіля, але все застилали сльози.
– Не забирай їх, прошу, – прошепотіла я й побігла в лікарню.
Я не могла усвідомити, що моя мама померла. Кляті сльози душили, але була віра, що тато й Олег виживуть. Вони повинні жити, адже я не зможу без них. Я просто помру… Олегова мама ридала в кріслі в залі очікування, а Петро Миколайович намагався заспокоїти її. У мене ж не було ніякої підтримки, та й не буде ніколи, адже мами вже нема. Я більше не могла й не хотіла плакати, але розридалася ще дужче, коли з реанімації вийшов лікар і мовив: «Мені шкода».
Я втратила всіх… В один клятий день у мене не залишилося нікого. Я схопилася руками за голову й упала на підлогу в порожньому коридорі лікарні. Дуже вдарилася колінами, але мені було байдуже. Душа боліла в тисячу разів дужче, ніж тіло. Біль краяв серце, різав тупим ножем душу й катував спогадами. І тепер… Тепер я приречена на вічні страждання, бо така рана не гоїться. Вона з кожним днем більшає, і ти стаєш неживою, бездушною, бракованою.
– Це неправда! – кричала я крізь ридання. – Неправда! Ні! Ні! Будь ласка, не забирай їх! За що? Що я зробила, що ти забираєш їх у мене? Чому не я?.. Чому ти не забрав мене?!
Я рвала на собі волосся, била кулаками об підлогу й ридала, а потім… Потім мене спробували забрати, але я пручалася, кричала, штовхалася, бо мені треба було до нього. Мені треба було побачити його сині очі, почути його голос, востаннє сказати, що я кохаю його…
Розділ 1
Рік і чотири місяці потому
Я стояла у ванній кімнаті та вдивлялася у своє обличчя в дзеркалі. Чи готова я повернутися
