удавав, що не помічає цього. Колись мені це не дуже подобалося, але тепер я не відмовилася б іще раз усе це пережити. Викладачеві я подобалася, бо інколи розмовляла з ним на парі. А ще, наскільки я пам’ятала, цю пару можна прогулювати, отже, він не скаже, що вже місяць, відколи почалося навчання, а я щойно з’явилася.
Я неквапом попрямувала до вже знайомої аудиторії. Біля дверей чомусь стало надто бентежно. Напевно, я задовго була асоціальною. Ковтнула трохи кави, ледь чутно постукала й зайшла. Як же я здивувалася, побачивши за викладацьким столом не того старого дядечка, а якогось молодого чоловіка. Він оглянув мене і неприємно усміхнувся.
– Добрий день, – тихо сказала я й уже зібралася сісти на одне з вільних місць.
– Може, ви аудиторією помилилися? – почула я його грубуватий, але з приємною хрипотою голос. – Щось я не помічав вас раніше ні на лекціях, ні на практичних заняттях.
– Не помилилася, – відповіла я, ступивши ще крок.
– І яке ж ваше прізвище? – запитав він і подивився в журнал.
– Білецька.
– Білецька… Білецька… – Він знайшов моє прізвище в журналі й невдоволено похитав головою. – Шість пропусків! Ви ще жодного разу не були на парі. А якби прийшли на першу лекцію, то знали б, що я не дозволяю запізнюватися на заняття більш ніж на десять хвилин, хіба що ви заздалегідь мене повідомите. І ще у мене є особливе правило: на мої пари з кавою не приходять.
Я здивовано й навіть розлючено подивилася на нього. Молодий чоловік, а поводиться як пенсіонер. Скільки йому? Напевно, це вперше я так прискіпливо розглядала чоловіка. Надто темні очі й чорне, неохайно зачесане волосся, легка щетина, виразні вилиці та пряма лінія щелепи. Мені не подобалися такі люди, як він. Засуджують інших, не знаючи їхніх проблем. Так, я дійсно втратила багато часу, але ж мені було непросто. Ледве змусила себе прийти сюди, а тепер не мала жодного бажання тут сидіти.
– Ну, і чого ви стоїте? Можете йти. – Він подивився на мене й усміхнувся. – Обожнюю таких відповідальних студентів. Сьогодні я вам усе одно ставлю ще один пропуск, і зустрінемося вже на талоні. Якщо ви дуже захочете вчитись і відпрацюєте всі заняття, які пропустили, то, може, і дотягну вашу оцінку до трієчки. До побачення, Білецька! А ми продовжуємо наше семінарське заняття…
Він так мене розлютив, що хотілося вилити каву йому на голову. Але я стрималась і показово допила її в аудиторії, а потім ще й нервово кинула стаканчик у смітник, так, щоб було чутно на весь кабінет. Викладач прискіпливо поглянув на мене, але промовчав.
– До побачення! Не знаю, правда, як вас звати. Думаю, більше не зустрінемось, – буркнула я та вийшла з аудиторії.
Перший день, і такий жахливий. А цей викладач просто нестерпний, і я не уявляю, як буду тут. А може, ну його? Може, знову засісти у квартирі й просто плакати? Згадувати їх, переглядати фотографії, мріяти, уявляти, що було б, якби Олег уцілів… Я просто не знаю, що робити далі…
Розділ
