ім’я, бо він справді злив мене.
Було прохолодніше, ніж учора, але без дощу. Я прямувала на пари повз місцеву архітектуру. Туристи ходили містом, розглядаючи ці старі будинки та, вражено пороззявлявши роти, усе фотографували. Звичайні перехожі, які звикли бачити це щодня, бігли у справах.
Я зайшла в кав’ярню й ледь помітно усміхнулася, знову побачивши того бармена. Прийшла навіть раніше, щоб посидіти за одним із маленьких столиків і просто випити кави. Переді мною в черзі стояло декілька людей, тож можна було оглянути інтер’єр. Дещо все ж змінилося, бо на стіні я помітила кілька нових картин.
– Добрий день! – перервав мої роздуми бармен. – Радий знову вас бачити.
– Добрий день… – я подивилася на його бейджик, – Романе. Мені як завжди.
– Звісно. – Він мило усміхнувся, а я усвідомила, що вперше за стільки років поцікавилася, як його звати. – Ось ваша кава! Гарного й продуктивного вам дня. А мене можете називати просто Рома.
– Гаразд, просто Рома. – Я заплатила за каву й залишила йому чайові, а потім сіла за один зі столиків.
Дивно, але цей хлопець уперше за рік викликав у мене такі легкі почуття. Мені хотілося усміхнутися йому щиро й по-справжньому. Можливо, щось таки в ньому є, і це щось змушує мене хоч на мить забути про болісну втрату. Я пила свій улюблений лате й дивилася у вікно.
– Мені як завжди, ти ж знаєш, – почула я знайомий чоловічий голос і помітила того викладача.
– Ти сьогодні раніше, – сказав йому Рома, а я здивувалася, що вони знайомі.
– Перша пара у тих жахливих дітей, – відповів чоловік. – Знову читатиму їм лекцію, а вони дивитимуться на мене великими очима, удаючи, що розуміють.
– Ну так звільнися й піди геть із того університету.
– Не можу, ти ж знаєш. – Він дістав гаманця й поклав на стіл стогривневу купюру. Потім узяв каву й усміхнувся барменові. – Без решти! Легкої тобі роботи, а я потім ще зайду!
Чоловік вийшов із кав’ярні, а я ще довго дивилася йому вслід. Дивно, але виглядав він зовсім не так, як усі викладачі. Звичайні джинси, чорний гольф, шкіряна куртка. Ніяких сорочки чи піджака. Надто зухвало, нахабно, брутально, але він і був таким. Тепер я знала, що ця робота йому геть не до вподоби. То, може, мені пощастить і він скоро звільниться?
Того разу я прийшла на пару вчасно, тож сіла за одну з останніх парт. Не хотілося здаватися однією з тих відмінників, які сідають за перші парти лише для того, щоб хитати головами та вдавати, що все розуміють, а ще щоб їхні обличчя запам’ятав викладач. Згодом в аудиторію зайшла Ярина з якоюсь дівчиною. Вона усміхнулася мені й сіла поруч. Це мене навіть здивувало, адже я зовсім не хотіла заводити друзів. Колись подруга зрадила мені саме тоді, коли я найбільше потребувала її підтримки, тож мені не хотілося знову розчаровуватися.
– Привіт! – радісно привіталася дівчина, а я лише кивнула їй.
– Ярино,
