зайшла на кухню, увімкнула чайник і підійшла до вікна. Дивлячись на вогні нічного міста, згадувала вечірні прогулянки з Олегом, і усмішка мимохіть з’явилася на обличчі. Нам подобалося гуляти вечорами, а тепер я була просто самотньою дівчиною. Якби ж то він кинув мене чи знайшов собі іншу. Напевно, це було б легше, бо я знала б, що він живий і, можливо, навіть щасливий. Було б не так складно й не так боляче.
За цими думками я не помітила, коли саме закипів чайник, тому довелося вмикати його знову. Я сиділа й пила чай, обмірковуючи свою ситуацію. Стільки часу була певна, що не потребую допомоги, але щойно знову опиналася за крок до помилки. Невеличкі білі шрами не лякали мене. Вони нагадували про спокій, який я відчувала тієї миті. Знову подивилася на них, і стало соромно. Хіба мама похвалила б мене за такий вчинок? А Олег, напевно, подивився б із такою відразою… Як я могла навіть думати про таке? Хіба це вихід?
Я повернулася у свою кімнату та знайшла ту візитку. Розвернула її й помітила номер телефону, адресу, сайт. І, звісно, те, що написав викладач. Уперше за цей рік я витягнула ноутбук і ввімкнула його. Серце стиснулося, адже я знала, що там наша заставка – світлина, яку ми колись зробили на березі моря. Намагалася не зважати на неї, тому, швидко натиснувши на значок Google, почала чекати. Уже за декілька хвилин я опинилася на сайті Ковальчука й переглядала його. Там не було жодних пояснень чи уточнень, лише графік і програма. Тренінги відбувалися двічі на тиждень, щосереди та щонеділі, о шостій годині вечора. Я дуже сумнівалася, що варто йти туди, тому просто закрила ноутбук і лягла на ліжко.
Намагалася заснути, але думки вкотре тортували. Не знаю, коли саме, але я таки заснула. Зранку йти на пари геть не хотілося, але ж того дня мала бути лекція в Ковальчука, тому варто було піти. Тиждень промайнув непомітно. Здавалося, лише вчора сиділа на його парі, а тепер знову мусила слухати цього розумника. Сподівалася, що він забуде про свою пропозицію, адже я вперто вирішила не йти на ті його тренінги.
Мій одяг досі валявся у ванні мокрою купою. Я швидко його розвісила й почала збиратися. Дуже довго не знаходила нічого чорного, але це й не дивно – колись я ненавиділа цей колір. Олег, навпаки, любив його. Я ж віддавала перевагу ніжним кольорам і просто обожнювала блакитний. Єдина чорна річ, яка в мене була, – сукня з довгими рукавами. Добре хоч, що вона була нижче колін, – мені ніколи не подобалися короткі речі. Як завжди, навела стрілки, нафарбувала губи яскраво-червоним, бо тільки так почувалася впевненіше.
Було прохолодно, ще й дощ лив, збираючись у калюжі. Із самого ранку мені було зле, починався нежить. Напевно, учорашній холодний душ допоміг мені не лише зібратися з думками, але й захворіти. Пречудово! Я забігла в кав’ярню, складаючи парасолю. Із подивом помітила за стійкою бару якусь дівчину.
– Доброго ранку! – Вона широко усміхнулася до мене, а я лише кивнула у відповідь.
– Мені, будь ласка, горіхово-карамельне лате, – попросила я, бо не знала,
